– Словом, – неввічливо перервав я його, – ви там у себе про Анжелу Сонцеву знаєте небагато?
– Про Галю Чепелик – ще менше. Тут, повір мені, братику, є більш хвилюючі теми. Чого це вона тебе раптом узагалі зацікавила? Ти, здається, криміналом займаєшся? До речі, Вараво, добре, що ти об'явився. Я саме збирався тебе шукати… У нас тут одна справа розкручується… Коротше, треба хорошій людині допомогти. Публікація в київській пресі тут дечого важить.
– Оп-па! А як же регіональний патріотизм? Усе ж таки позираєте на столицю, не можете без неї, своїми силами?
– Ми якраз можемо і хочемо. Тільки ті, з ким хороші люди воюють, місцеві важелі впливу не визнають. Ну, то їх проблеми. Столиця мусить допомагати регіонам, бо зовсім у нас тут усе розкрадуть. Ти подумай, братику, подумай… Зацікавлені особи навіть дорогу оплатять, готель, добові… Я тебе, тим більше, знаю, а кращої рекомендації їм не треба…
– Подумаю, – збрехав я. – Стосовно Сонцевої – так, темка одна накльовується. Для кіно, – знову брешу. – Хочеться зібрати якісь біографічні відомості, етапи великого шляху, знаєш, таке різне…
– Приїжджай. Заодно і про Анжелу твою тут хтось щось допоможе знайти. Хоча нічого там особливого не знайдеш… Співала в ресторані, потім заспівала з телевізора…
– До речі… Ти тоді, коли бачив її виступ… Вона сама співала?
Ляпнув – і пошкодував. Та, схоже, Насінчук не зрозумів.
– Тобто – сама? Сама. Соло. Клавішник, гітара і вона. Буває, що дві співачки на зміну виходять, тільки тут вона сама справлялася. Чого це ти?
– Так, нічого, – пора закінчувати цю розмову. – Гаразд, Вітьок, дякую. Будемо на зв'язку.
– Ага, давай, давай, бувай! Про тему, яку я закинув тобі, подумай. Забойна тема, не прогадаєш.
Я поклав трубку на важіль і раптом відчув страшенну втому. Вимкнувши мобільник та про всяк випадок – хазяйський телефон, я скинув черевики, куртку і, як був, одягнений, замотався в хазяйську ковдру. Враховуючи, що за ці дні почало коїтися в моїй голові, вирішив заснути, проспатися як слід.
Нехай голова відпочине. Може, тоді вузол думок розв'яжеться швидше.
Думав, довго крутитимуся, та провалився в сон, щойно заплющив очі.
Коли розплющив їх, за вікном уже було темно. Циферблат кволо висвітлював початок сьомої вечора. Полежавши трошки в темряві, я, крекчучи, підвівся, знайшов вимикач, повмикав світло по всій квартирі, навіть у ванній та сортирі, і поставив чайник. Потім одразу вимкнув його: заварки нема, холодильник так само порожній. Благо, супермаркет поруч, піду за продуктами.
У ліфті я ввімкнув мобільний телефон.
У супермаркеті, саме тоді, коли я, купивши яєць, сосисок і чаю, думав, брати коньяк чи ні, телефон задзвонив. Глянув на номер, що висвітився, – Люська Корбут. За останній тиждень її номер я вивчив напам'ять.
– Так, слухаю.
– Ти куди зник, Вараво?
– Хворію.
– Та в курсах, в курсах. Думаю, тебе це зацікавить: завтра рано твоя ненаглядна Сонцева прес-конференцію дає. Обіцяє зробити сенсаційну заяву. Замануха, мабуть, але ж вона зараз якраз у топі після аварії… Так що приходь, акредитація на місці…
Може бути, що в мене прогресує шпигуноманія. Насправді ж за мною ніхто не стежить, і я даремно витрачаю свою без того дрібну грошову заначку на убогу зйомну квартиру.
Якщо це так, то на прес-конференцію до Анжели Сонцевої можна йти спокійно.
Але навіть якщо я заспокоюю себе і за мною таки стежать, на пресуху до Сонцевої все одно можна йти спокійно.
Так, я не виходив зі своєї квартири, і після пригод у міліції та неприємностей із машиною це не може викликати особливих підозр. Принаймні, вчора після розмови з Люською мені на мобілку дзвонив тільки Грузин, аби переконатися – я живий і зі мною все в порядку. Ті, хто робив мені китайські попередження, знають цей номер. Тим не менше, вони не нагадували про себе.
Отже, теоретично погані хлопці думають, що я заліг у себе вдома, злякався і нікуди не виходжу. Знову ж таки теоретично вони могли пошукати мене на роботі, де отримали б відповідь: «Варава хворіє». Значить, моя поява на прес-конференції Сонцевої буде помічена не відразу. Коли ж мене там помітять – а помітять, до бабки не ходити! – то навіть у такому разі я матиму невеличку фору. Адже для тих, хто переконаний в тому, що об'єкт вдома, поява об'єкта зовсім в іншому місці буде несподіванкою. Несподіванку треба перетравити.
Поки вони будуть її перетравлювати і приймати якесь рішення, я зникну. Хай шукають.
А коли я побачив, скільки народу зібралося подивитися на Анжелу Сонцеву після аварії, взагалі відчув душевне піднесення: тут стільки народу, що загубитися серед зібрання буде досить просто. Ця обставина вкупі з тим, що мене, очевидно, все ж таки не шукають, теж давала додаткову перевагу.
Намагаючись триматися непоміченим, я протиснувся в найневигідніший куток конференц-залу, за вішалкою. Тепер з одного боку мене заступала власне вішалка з верхнім одягом, з іншого – оператор з телекамерою. Лишалося тільки чекати.
