Чорний жах стиснув Фаріомове серце, бо ж надто ясно вгадав юнак природу тої ноші й можливу особу однієї з них. Він хутко виповз зі свого сховку й побачив, що Ілейт зникла з чорного столу, а з нею — й дівчина на ймення Арктела. Він іще встиг побачити, як темні постаті пощезли у мороці, який оперізував західну стіну зали. Не знав юнак, чи були викрадачі гулями, а чи кимось гіршим за гулів, але швидко попрямував за ними назирці, у тривозі за Ілейт забувши про всяку обачність.
Діставшись стіни, він знайшов темний отвір коридору і прожогом пірнув у нього. Десь у мороці перед собою Фаріом побачив мерехтіння червонястого світла, а тоді почувся похмурий металевий скрегіт, і мерехтлива світляна смуга звузилася, перетворилася на проблиск завширшки зі шпарину, немовби хтось зачинив двері, з-поза яких соталося те світло.
Йдучи вздовж глухої стіни, молодик наблизився до шпарини, крізь яку пробивалося багряне сяйво. Двері з потьмянілої бронзи лишили прочиненими, і, зазирнувши досередини, Фаріом уздрів химерну, нечестиву картину, осяяну криваво-червоними вогнями, які палахкотіли й погойдувалися, раз у раз шугаючи вгору з високих урн на чорних п’єдесталах.
Покій був сповнений чуттєвої розкоші, яка дивно гармоніювала з тьмяним погребовим каменем храму смерті. Там були канапи та килими з пречудових візерунчастих тканин: циноброві, золоті, лазурові, срібні, а по кутках стояли оздоблені коштовними каменями жаровні з невідомих металів. Попід однією стіною стояв низенький столик, ущерть заставлений чудернацькими плящинами та окультним приладдям, яке зазвичай використовується в медицині або чаклунстві.
На одній з канап лежала Ілейт, а побіля неї, на другій канапі, було покладено тіло Арктели. Викрадачі, чиї обличчя Фаріомові вперше випала нагода роздивитися, були заклопотані якимись особливими приготуваннями, і це видиво надзвичайно спантеличило юнака. Першою Фаріомовою спонукою було увірватися до покою, проте його стримало щось на кшталт зачудування, яке поневолило та знерухомило юнака на порозі.
Один із трьох, високий чоловік середнього віку, котрого Фаріом розпізнав як Учителя, зібрав якесь особливе начиння, що складалося з різноманітних посудин, серед яких були невеличка жаровня та курильниця, і розставив усе це на підлозі коло Арктели. Другий, молодший чоловік із хтивими вузькими очицями, розмістив подібний реманент перед Ілейт. Третій, теж молодий і лихий з виду, просто стояв собі осторонь і спостерігав за приготуваннями з неспокійним, сповненим побоювань виглядом.
Фаріом здогадався, що ці чоловіки були чаклунами, коли ті зі спритністю, виробленою тривалим вправлянням, запалили курильниці й жаровні та одночасно почали співучо промовляти розмірені слова якоїсь чужинської мови, через регулярні проміжки часу супроводжуючи їх окропленням чорними оливами, які з гучним сичанням падали на вугілля жаровень, здіймаючи величезні хмари перлисто-білого диму. Темні цівки випарів зміїлися вгору з курильниць, переплітаючись, неначе вени, й пронизуючи тьмаві безформні постаті, подібні до примарних велетів, які були утворені клубами світлішого диму. Бридкий сморід нестерпно їдких бальзамів сповнював покій, напосідаючи на Фаріома та каламутячи його відчуття, аж зрештою уся ця картина заколихалася перед його очима і стала видаватися неозорою, наче уві сні, та викривленою, наче під дією якогось наркотику.
Голоси некромантів зринали у височінь, а тоді тихішали, немовби виконуючи якийсь нечестивий пеан. Владні, вимогливі, вони, здавалося, благали звершення якогось забороненого блюзнірства. Неначе тлумища фантомів, які, сповнені злостивого життя, корчилися та кружляли у вирі, випари клубочилися навколо канап, де лежали небіжчиця і дівчина, яка лише мала зовнішню подобу небіжчиці.
А коли курильниці та жаровні лиховісно заклекотіли, запони диму розірвалися, й побачив Фаріом, що бліда постать Ілейт поворухнулася, немовби пробуджуючись зі сну, а тоді розплющила очі й підняла з пишної канапи кволу руку. Молодший некромант припинив свої словоспіви, різко урвавши каданс; одначе старший і далі врочистим тоном виспівував заклинання, а кінцівки й чуття Фаріома і далі сковували чари, не даючи юнакові змоги зрушити з місця.
Пелена випарів повільно тоншала, неначе гурма фантомів, які розчинялися в повітрі. Аж ось спостерігач побачив, що мертва дівчина, Арктела, підводиться на ноги, немов яка сновида. Абнон-Та, який стояв коло неї, завершив свій величавий спів на дзвінкій ноті. У жаскій тиші, що запала по тому, Фаріом почув слабенький зойк Ілейт, а за ним — радісний, подібний на гарчання голос Вемба-Тіста, який схилявся над нею:
— Уздри ж, о Абноне-Та! Мої чари — швидші за твої, бо та, яку я обрав, пробудилася раніше за Арктелу!
І тоді, неначе розвіялось якесь лихе закляття, Фаріом звільнився від чарів, що його поневолювали. Він рвучко смикнув на себе громіздкі двері з потемнілої бронзи, і ті, невдоволено заскреготівши завісами, розчахнулися. Стискаючи у руці вихоплений з піхов кинджал, юнак кинувся до покою.
