Неначе змушений до того якоюсь чужою волею, юнак озирнувся й побачив те, що зупинило удар Нарґаї. Обриси Арктели та Абнона-Та, які незрушно застигли перед відчиненими дверима, вимальовувалися на тлі колосальної тіні, яку ніщо у всьому покої не могло відкидати. Та тінь від краю і до краю заповнювала собою дверну пройму, вона височіла над одвірком — а тоді швидко перетворилася на дещо більше, ніж просто тінь: то було чорне й непроглядне громаддя темряви, що якимось незбагненним чином засліплювала очі. Здавалося, немовби та темрява висмоктала все полум’я з червоних урн і сповнила покій холодом смерті та цілковитої порожнечі. Пітьма набула форми колони, подібної до хробака і велетенської, як дракон, — її кільця невпинно сунули вперед, виповзаючи з мороку коридору, проте сама вона щохвилини мінилася, нуртуючи та обертаючись, немов оживлена вихоровими енергіями темних еонів. На хвилю вона набрала подоби якогось демонічного велета з головою без очей і тілом без кінцівок, а тоді, бурхаючи й ширячись, неначе кіптяве полум’я, та жива темрява кинулася вперед і проникла до покою.
Абнон-Та відсахнувся від цієї з’яви, безтямно бурмочучи прокльони чи, може, екзорцизм, однак Арктела, бліда, тендітна й нерухома, лишилася стояти на шляху тієї істоти, і темрява заходилася огортати та оповивати її своїм голодним палахкотінням, аж поки дівчина повністю зникла з очей.
Підтримуючи Ілейт, яка кволо спиралася на його плече, от-от ладна зомліти, Фаріом не годен був зрушити з місця. Він геть забув про кровожерного Нарґаї; юнакові здавалося, що вони з Ілейт — лише бліді тіні в присутності втіленої смерті та розпаду. Юнак бачив, як чорнота розростається та прибуває мірою того, як підноситься вгору темне полум’я, що знайшло поживу, зімкнувшись навколо Арктели; він бачив, як та чорність переливається цілим виром відтінків темної веселки, подібним до спектру якогось жалобного сонця. На мить йому почувся легкий шемріт, схожий на тихе тріскотіння вогню, а тоді істота стрімко й страхітливо відлинула з покою. Арктела зникла, неначе фантом, що розчинився у повітрі. Принесений раптовим сильним повівом, у якому дивним чином змішувалися жар і холод, покоєм поширився їдкий запах, подібний до того, що здіймається від догорілого похоронного вогнища.
— Мордіґґіан! — пронизливо закричав Нарґаї, охоплений істеричним жахом. — То був сам бог Мордіґґіан! Він забрав Арктелу!
Здалося, що на його крик озвалося відлуння одразу кількох десятків злісно-глузливих голосів — нелюдські, наче завивання гієн, а втім виразні, вони повторювали ймення Мордіґґіана. Тоді із темного коридору до покою ринула орда створінь, у яких Фаріом лише за фіолетовими одіяннями зміг упізнати жерців бога-гуля. Вони познімали з себе маски у формі черепів, відкриваючи голови та обличчя, що були наполовину антропоморфними, наполовину — собачими, а загалом — диявольськими. Зняли вони також і безпалі рукавиці… Було їх щонайменше дванадцятеро. Їхні вигнуті пазурі виблискували в кривавому світлі, неначе гаки з потьмянілого металу, а з-під їхніх губ, які з гарчанням розійшлись у хижому вишкірі, стирчали шпичасті зуби, довші за цвяхи для домовини. Неначе шакали, вони щільним кільцем оточили Абнона-Та й Нарґаї, заганяючи їх у найдальший кут покою. Декілька інших жерців, які увійшли трохи пізніше, зі звіриною лютістю наскочили на Вемба-Тсіта, який саме почав був опритомнювати і зараз стогнав і корчився, лежачи на долівці посеред жарин, які розсипалися з жаровні.
Скидалося на те, що жерці не звертали анінайменшої уваги на Фаріома з Ілейт, які просто стояли й дивилися на них, ніби поринувши в якийсь зловісний транс. Але один із них — він ішов останнім, перш ніж приєднатися до тих створінь, які напосілися на Вемба-Тсіта, — розвернувся до юної пари й промовив до них хрипким, глухим голосом, який нагадував гавкіт, що луною розлягається в гробниці:
— Йдіть собі, адже Мордіґґіан — бог справедливий, він вимагає для себе лише мерців і не зачіпає живих. А ми, жерці Мордіґґіана, на свій лад дамо раду з тими, хто надумав порушити його закон, забравши мертве тіло з храму.
Фаріом з Ілейт, яка досі спиралася на його плече, вийшли у темний коридор, чуючи за спиною мерзенний гамір, у якому крики людей змішалися з гарчанням, схожим на шакаляче, та реготом, неначе у гієни. Коли вони удвох увійшли до святилища, осяяного синюватим світлом, і проминули його, рушивши до зовнішнього коридору, той гамір ущух, і безгоміння, що сповнило храм Мордіґґіана, який вони залишали позаду, було таким само глибоким, як безгоміння мерців на чорному жертовному столі.
Таса́йдоне, семи пеке́л владарю,
В яких лиш Змій живе, що їх оповиває,
І кільцями сягнув з долішнього в горішнє,
Крізь безмір полум’я і темряву кромішню.
Тасайдоне, о сонце в попідземних небесах,
Твоє прадавнє зло не згине у віках,
Адже повік твоя похмура велич осяває
Затоплені світи, що імені не мають,
Й людська душа тебе підносить над усіх царів,
Попри блюзнірство віроломних чаклунів.
