Два некромантові помічники, Нарґаї220 та Вемба-Тсіт, знаючи про його намір, з усією належною потаємністю здійснили приготування, що були необхідні для втечі із Зул-Ба-Сера. Але та могутня пристрасть, яку чаклун відчував до Арктели, була, либонь, не єдиною спонукою до того, щоб покинути місто. Абнон-Та прагнув змін, адже встиг уже трохи втомитися від тих дивних законів, які насправді мусили обмежувати його некромантські практики, водночас до певної міри їм сприяючи. Він збирався вирушити у мандрівку на південь і оселитися в одному з міст імперії Тасуун, яка була знаменита кількістю та стародавністю мумій.
Сонце саме хилилося до заходу. П’ятеро дромадерів, виведених для верхогонів, очікувало у внутрішньому дворі за домівкою Абнона-Та, високим маєтком, який вже потроху руйнувався і, здавалося, хилився вперед, нависаючи над відкритою круговою площею, що прилягала до храму. Один із дромадерів мав повезти на спині тюк, у якому зберігалися найкоштовніші чаклунові книги, манускрипти та інші магічні знаряддя. Його товариші мали повезти Абнона-Та, двох чаклунових помічників — і Арктелу.
Аж ось Нарґаї та Вемба-Тсіт з’явилися перед своїм учителем, аби сказати, що всі приготування завершено. Обидва значно молодші за Абнона-Та, однак, як і він сам, вони були у Зул-Ба-Сері чужинцями, що походили зі смаглявого та вузькоокого народу острова Наат, який мав хіба трохи менш лиху славу, ніж Сотар.
— То є добре, — мовив некромант, коли його учні завершили доповідь і стояли перед ним, опустивши очі долу. — Маємо лишень дочекатися слушної години. На півшляху між заходом сонця і сходом місяця, коли жерці вечерятимуть у найглибшому, прихованому від сторонніх очей святилищі, ми увійдемо до храму та виконаємо те, що мусимо зробити, аби підняти Арктелу. Цього вечора вони трапезуватимуть донесхочу, адже знаю я, що вже чимало мерців дозріло на великому столі в горішньому святилищі; можливо, й Мордіґґіан трапезуватиме також. Ніхто не прийде стежити за нами та нашими діяннями.
— Але ж, учителю, — сказав Нарґаї, трохи тремтячи під своєю червонясто-помаранчевою мантією, — чи мудро, зрештою, таке чинити? Невже ви конче мусите забрати ту дівчину з храму? Досі ви завжди вдовольнялися тим, що лиш ненадовго брали в користування те, що вам дозволяли жерці, а тоді повертали мерців у належному їм безживному стані. Далебі, чи ж годиться порушувати закон цього бога? Люди кажуть, що гнів Мордіґґіана, хоч і нечасто виявляється, страшніший за гнів усіх інших божеств. Саме з цієї причини вже багато років ніхто не наважувався його обшахрувати чи навіть спробувати забрати бодай котрийсь із трупів з його святилища. Кажуть, якось за давніх-давен один високий міський вельможа виніс звідти труп жінки, яку кохав, і втік із ним до пустелі, але жерці кинулися за ним слідом і наздогнали, адже бігли вони прудкіше за шакалів… і лиш туманними натяками оповідають легенди про долю, що спостигла того вельможу.
— Я не боюсь ані Мордіґґіана, ані його створінь, — відказав Абнон-Та урочистим голосом, у якому лунало марнославство. — Мої дромадери можуть обігнати жерців — навіть якщо взяти на віру, що жерці ті — взагалі не люди, а гулі, як дехто каже. Та й малоймовірно, що вони нас переслідуватимуть: після сьогоднішнього вечірнього бенкету жерці спатимуть, неначе пересичені падальники. Завтрашній ранок застане нас на шляху до Тасууну, ще перш ніж вони прокинуться.
— Учитель правий, — вставив слово Вемба-Тсіт. — Нам нема чого боятися.
— Але ж кажуть, що Мордіґґіан ніколи не спить, — наполягав на своєму Нарґаї, — і що він невпинно спостерігає за усім із чорного склепу попід храмом.
— От і я таке чув, — мовив Абнон-Та зі знудженим виглядом знавця. — Однак я вважаю, що віра у це є не більш ніж забобонами. Їм немає жодного підтвердження в істинній природі істот, які пожирають стерво. Досі мені ще жодного разу не випадало бачити Мордіґґіана на власні очі — ані сплячого, ані недремного, проте цілком імовірно, що він усього-на-всього звичайний гуль. Я знаю цих демонів та їхні звички. Вони відрізняються від гієн лише страхітливими формами та розмірами, та ще безсмертям.
— І все ж я гадаю, що не годиться ошукувати Мордіґґіана, — ледь чутно пробурмотів Нарґаї.
Та чуйні вуха Абнона-Та вловили ті слова.
— Е, ні, тут не йдеться про ошуканство. Я ж бо добре послужив Мордіґґіанові та його жрецтву і щедро накривав їхній чорний стіл. А крім того, я, в певному розумінні, дотримаю умов угоди, яку уклав щодо Арктели: забезпечу жерців новим трупом за ті чаклунські привілеї, що вони мені надали: завтра юний Алос, наречений Арткели, ляже на її місце серед мерців. А зараз ідіть собі й залиште мене, адже я мушу витворити таку внутрішню інвольтацію, щоб згноїла Алосове серце, як хробак, який пробуджується у серцевині плоду.
