І тоді, боячись імператорського гніву, що міг спостигнути їх через забарність, декілька вельмож украй неохоче рушили вперед і наблизилися до брами того дивовижного громаддя. Брама будівлі видавалася безлюдною, одначе, коли придворні наблизилися до неї, на порозі з’явився титанічний скелет, вищий за будь-яку земну людину, й сягнистими, мало не лікоть завдовжки, кроками виступив наперед, аби їх зустріти. Скелет мав на собі стегнову пов’язку з шарлатового шовку, оздоблену гагатовою клямрою, та чорного тюрбана, всіяного діамантами, що виблискували, наче зорі; верхні складки тюрбана майже торкалися високого одвірка. Очі, подібні до мерехтливих болотяних вогнів, палали в порожняві кістякових очниць, а з-поміж його зубів висовувався почорнілий язик, схожий на язик давно померлої людини; в усьому ж іншому то був очищений від плоті кістяк, і коли він виступив уперед, його білі кістки зблиснули на сонці.
Вельможі застигли перед ним, не годні здобутися на слово, і жоден звук не порушував запалої тиші, крім порипування золотих пасків і різкого шарудіння шовків, поки вони здригалися та тремтіли від страху. А тоді скелет зупинився, кості його стіп різко клацнули на хіднику з чорного оніксу й зогнилий язик затріпотів поміж його зубами; єлейним, нудотним голосом вимовив кістяк такі слова:
— Повертайтеся назад і скажіть імператорові Зотуллі, що Намірра, провидець і маг, прибув сюди, щоб оселитись поруч нього.
Почувши, що скелет промовляє до них, як ото жива людина, й почувши страхітливе ім’я Намірри, що пролунало для їхніх вух, неначе дзвін на сполох, який чують мешканці приреченого на загибель міста, можновладці не змогли більш ані миті стояти перед кістяком, тож незграбно помчали назад до імператорського палацу та принесли послання Зотуллі.
Щойно імператор довідався, ким є той, хто прийшов до Уммеоса, щоб сусідити з ним, його гнів згас, наче слабенький тріпотливий вогник, на який дмухнув вітер темряви; розпашілий від вина пурпур його щік поплямувала дивна блідість; і не сказав він нічого, лиш ворушив своїми вустами та невиразно бурмотів щось, ніби промовляючи молитву чи прокльони. Новина про Наміррине пришестя промайнула усім палацом, неначе зграя лиховісних нічних птахів, і розлетілася усім містом, лишаючи по собі мерзенний жах, який звідтоді оселився в Уммеосі й не покидав його до самого кінця. Адже Намірра, який зажив собі чорної слави завдяки тим дивам, які творив, і тим жахливим створінням, які йому служили, перетворився на потужну силу, з якою не наважувався сперечатися жоден земний володар, а люди скрізь і всюди боялися цього могутнього чаклуна, як боялися гігантських похмурих володарів Пекла та позамежжя. І подейкували в Уммеосі, ніби він разом зі своїми підлеглими прилинув з Тасууну на пустельному вітрі, як ото, бува, приходить яка пошесть, і з допомогою дияволів за годину спорудив свій дім поруч Зотуллиного палацу. Й казали люди, що підмурівки того дому закладено на незрушимому склепінні Пекла, і що за поверхи йому правлять безодні, на дні яких палають пекельні вогні або ж видніють зорі, що плинуть унизу в тій ночі, яка панує в найглибшому глибі. А Намірриними посіпаками, подейкували містяни, були мерці з чужинських королівств, а також демони неба, землі й безодні та нестямні, нечестиві покручі — створіння, породжені самим чаклуном у заборонених зляганнях.
