— Бодай би віспа побила того Намірру, якщо це він накоїв! — прокричав Зотулла. — Чи ж я його коли чим скривдив? Істинно кажу, наступлю я ще на шию тому псові, й тортурне колесо справить йому таку саму службу, як та, що оті пекельні коні справили моїм криваво-червоним лілеям із Сотару, моїм синім, мов ті вени, ірисам з Наату та орхідеям з Уккастроґу, які були пурпурові, мов ті синці, що лишає по собі палке кохання. Атож, нехай він буде хоч самим намісником Тасайдона на Землі й зверхником над десятьма тисячами дияволів, але моє тортурне колесо його зламає, і поки те колесо обертатиметься, вогні розжарюватимуть його набіло, допоки той лихочинець почорніє й засохне, як обпалений цвіт.
Отак Зотулла храбрувався, одначе не віддав наказів, аби втілити свої погрози в життя; й ніхто ані кроку не ступив з його палацу до Намірриного дому. Не вийшов ніхто і з порталів чарівникової оселі, а якщо й вийшов, то не було його ні видно, ані чути.
А день добіг кінця й запала ніч, а згодом і місяць зі злегка затемненим окрайцем зійшов у небі. І тихою була та ніч, і Зотулла, допізна засидівшись за бенкетним столом, часто і гнівно осушував свою винну чашу, бурмочучи нові погрози супроти Намірри. Й поволі минала ніч, і здавалося, що ті примарні відвідини вже не повторяться. Однак опівночі, лежачи в опочивальні з Обексою й від випитого вина занурившись у глибини сну, Зотулла пробудився від страхітливого гуркоту копит, які мчали наввипередки та вистрибом бігали у палацових портиках і на довгих балконах. Усю ніч гриміли ті копита туди й сюди, розлягаючись жахливим відлунням попід кам’яними склепіннями, і Зотулла з Обексою, дослухаючись до того тупоту, тулилися ближче одне до одного серед подушок і покривал; й усі мешканці палацу, недремні та налякані, чули цей шум, але ніхто не наважувався ступити крок зі своєї опочивальні. Перед самим світанком тупіт копит зненацька віддалився, а згодом, уже засвітла, їхні відбитки виявили на мармурових плитах ґанків і балконів; і були ті відбитки незліченні, глибоко вкарбовані та чорні, неначе витаврувані вогнем.
Подібними до плямистого мармуру стали імператорові щоки, коли він побачив укриті відбитками копит долівки; і жах не полишав його звідтоді, переслідуючи Зотуллу навіть у глибинах сп’яніння, адже не відав він, коли і де настане край цій напасті. Його жінки почали ремствувати, а деякі з них забажали втекти з Уммеоса, й здавалося, немов усі гульбища й забави того дня та вечора були затьмарені зловісними крилами, що залишали свою тінь у бурштинових винах і затемнювали золочені лампи. І знову ближче до півночі сон Зотулли порушило гучне тупотіння копит, які скакали учвал або бігали інохіддю на палацовому даху та в усіх коридорах і залах. І до самого світанку копита сповнювали палац залізним стукотом і глухо видзвонювали по найвищих банях, і здавалося, неначе там тупотіли коні богів, які буйним табуном мчали з неба на небо.
І поки страхітливі копита носилися туди й сюди коридором за їхньою опочивальнею, Зотулла з Обексою лежали, притулившись одне до одного, не лише не наважуючись на гріх, але навіть на думці його не маючи та не знаходячи жодної розради у близькості. Сірої досвітньої години вони почули, як щось загриміло у самий верх замкнутих на засув важких латунних дверей їхньої опочивальні, неначеб який могутній жеребець, ставши дибки, калатав у них передніми копитами. Й невдовзі по тому тупіт віддалився, залишивши по собі тишу, подібну до тієї, що западає, коли має розлютуватися якась нищівна буря. Згодом повсюдно знаходили сліди копит: вони перетинали палацові коридори і зали, спотворювали яскраві мозаїки долівок. Чорні дірки попропалювали ті копита в золототканих килимах, у килимах срібних і шарлатових; і високі білі палацові бані були подірявлені тими слідами, неначе віспою побиті; а ген угорі на латунних дверях Зотуллиної опочивальні закарбувалися глибоко вдавлені відбитки передніх кінських копит.
Тож незабаром оповідка про цю напасть стала відома кожному в Уммеосі та в усьому Зайлаку, й вважали люди ті примарні з’яви лиховісним дивом, хоча й тлумачили їх кожне на свій лад. Дехто гадав, що те лихе наслання прийшло від Намірри і мало правити за знак його вищості над усіма королями та імператорами; дехто вважав, що воно походило від якогось нового чарівника, що увійшов у славу в Тінараті, далеко на сході, й бажав посісти місце Намірри. А жерці богів Зайлаку стверджували, що то їхні численні божества послали теє наслання як знак, що храми потребують більше пожертв.
