Тож згодом у передполудневу годину, після ситного та добре зрошеного трунками сніданку, він скликав до себе усіх своїх вельмож і придворних та й заходився з ними радитися. І дехто з них радив йому не зважати на запрошення Намірри, інші ж гадали, що запрошення слід прийняти, аби той чаклун, образившись, не наслав на палац і на усе місто ще якого лиха, загрозливішого за тупотіння примарних копит.
Тоді Зотулла викликав перед свої очі усе численне жрецтво й збирався був наново скликати чаклунів і віщунів, які потайки втекли з міста вночі. Та серед останніх ніхто не відгукнувся на свої імена, хай скільки викрикували їх усім Уммеосом, й обставина ця викликала певний подив. Але жерці прийшли ще більшим числом, аніж попереднього разу, й заповнили приймальну залу такою юрбою, що черева тих, які стояли попереду, розплющилися об імператорський тронний поміст, а сідниці тих, що стояли позаду, розпласталися об задні стіни і колони. Й обговорив із ними Зотулла питання — прийняти чи відхилити запрошення. І жерці, як і раніше, твердили, що Намірра не має до того наслання жодного стосунку; його запрошення, казали вони, не віщувало імператорові ані кривди, ані лиха; і що з мови того послання було ясно зрозуміло: чаклун збирається дати Зотуллі оракула, і що той оракул, якщо Намірра направду є істинним архимагом, підтвердить їхню власну священну мудрість і ще раз доведе божественну природу наслання; боги ж Зайлаку знову будуть возвеличені.
І тоді, почувши ухвалу жерців, імператор звелів своїм скарбникам щедро обдарувати їх новими пожертвами; і жерці подалися геть, улесливо прикликаючи благословення своїх численних богів на Зотуллу та весь його двір. І минав поволі той день, і сонце проминуло зеніт і надвечірньої години неквапно западало, віддаляючись від Уммеоса далеким небосхилом, під яким розкинулися пустелі, що закінчувалися понад морем. А Зотулла й досі вагався; і, гукнувши своїх виночерпіїв, звелів їм наливати найміцніші та найвишуканіші вина, але й у витриманому вині не знайшов він ані певності, ані рішучості.
Уже майже минула половина надвечір’я, коли Зотулла, який і досі незрушно сидів на своєму троні у приймальній залі, почув страшенний галас, який здійнявся при палацовій брамі. Лунав низький гук чоловічих голосів і пронизливі крики євнухів і жінок, неначе жах перекидався з вуст у вуста, вдираючись у зали та покої. Той сповнений страху гомін поширився всім палацом, і Зотулла, пробудившись із тої летаргії, в яку занурився від випитого вина, вже ладен був послати слуг, аби ті з’ясували, через що здійнявсь такий гармидер.
І тоді до зали одна по одній увійшла сила-силенна високих мумій, кожна з яких була загорнута у королівські савани пурпурової й шарлатової барв, а на висохлому черепі мала золоту корону. А за ними слідом, неначе прислужники, увійшли гігантські скелети, які мали на стегнах червонясто-помаранчеві пов’язки, й у кожного навколо верхівки черепа, від чола до маківки, наче головний убір, обвивалася жива змія, вкрита шафрановими та ебеново-чорними кільцями. І мумії вклонилися Зотуллі та мовили тихими шелесткими голосами:
— Нас, що в сиву давнину були королями безмежного краю Тасуун, було послано до імператора Зотулли, щоб послужити йому за почесну варту та супроводити його, як годиться, коли він вирушить на приготований Наміррою бенкет.
А тоді з сухим клацанням зубів і посвистом, який нагадував звуки вітру, що завіває крізь заслони з різьбленої слонової кістки, заговорили скелети:
— Нас, що були колись велетами-воїнами забутої нині раси, також послано сюди Наміррою, щоб увесь імператорський двір, який піде на бенкет слідом за своїм владарем, був захищений від усякої небезпеки та міг, як належить і відповідає нагоді, врочистою ходою рушити на учту.
Бачивши на власні очі ції дива, виночерпії та інші слуги скулилися за імператорським помостом або ж поховалися за колонами, а тим часом Зотулла, зіниці якого заскліло плавали у налитих кров’ю білках, а обличчя було набрякле та мертвотно бліде, заціпеніло сидів на своєму троні й не годен був вимовити ані слова у відповідь на сказане посланцями Намірри.
Тоді, вийшовши наперед, вимовили мумії сухими, наче запорошеними голосами:
— Усе вже готове, бенкет чекає на прибуття Зотулли.
І поховальні покрови мумій заворушилися та розхристалися на грудях, і з їхніх виїдених сердець, як щури зі своїх нір, висунулися, звівшись на задні лапи, маленькі чудовиська, подібні до гризунів, брунатно-чорні, наче бітум. І, виблискуючи своїми червоними, наче прокляті рубіни, очицями ті почвари пронизливо зацокотіли людською мовою, повторюючи сказані муміями слова. А тоді, своєю чергою, й скелети підхопили те врочисте речення, а чорно-шафранові змії просичали його з їхніх черепів, і наостанку слова ті зі зловісним гуркотом повторили якісь досі не бачені Зотуллою волохаті й химерні з вигляду створіння, що сиділи за ребрами скелетів, немов у клітках, сплетених із білої лози.
