Він проказав якесь слово, не відоме ні Зотуллі, ані Обексі, й воно пролунало у величній залі так, наче його по черзі підхопила та продовжила тисяча голосів. Тієї ж миті з’явилися співачки — гулиці з поголеними тілами та волохатими гомілками. Вони поглянули на товариство бенкетарів і по-гієнячому пороззявляли свої пащеки, з яких стирчали довгі та вигнуті жовті ікла, поміж якими позастрягало чимало пошматованої мертвеччини. А слідом за ними з’явилися й музики: одні з них були дияволами і крокували, випроставшись на задніх ногах чорних жеребців, і пальцями білих мавп перебирали струни лір, зроблених з кісток і сухожиль канібалів з острова Наат; а інші — строкатими сатирами, які, надимаючи свої цапині щоки, грали на гобоях, зроблених зі стегнових кісток молодих відьом, на волинках зі шкіри, здертої з персів негритянських королев, або на носорожачих рогах.
Усі вони з гротескною церемонністю вклонилися Наміррі. А тоді, не зволікаючи, гулиці зайшлися виттям, та таким тужливим і мерзенним, як ото шакали виють, унюхавши падло; а сатири з дияволами заграли плач, подібний до стогону народжених пустелею вітрів у покинутих палацових гаремах. І нестримний дрож проймав Зотуллу, адже ті співи перетворювали на кригу його кістковий мозок, а музика лишала в серці запустіння, подібне до тієї пустки, що панує в імперіях, полеглих і розтоптаних підбитими залізом копитами часу. У тій лихій музиці йому повсякчас чувся шурхіт піску, що сіявся зів’ялими садами, а ще легкий шемріт зотлілих шовків на ложах, які лишилися від часів давноминулої розкоші, та сичання згорнутих кільцями змій, що долинало від низьких фустів230 розтрощених колон. І здавалося, немов усі ті велич і пишнота Уммеосу відійшли у небуття, ніби звіяні поривами самуму.
— Але ж і гарно заграли, — мовив Намірра, коли музика змовкла і гулиці більше не завивали. — Проте, далебі, боюсь я, що моя розвага видалася тобі дещо нудною. Нехай тоді для тебе станцють мої танцюристи.
Він обернувся в бік величної зали та пальцями своєї десниці накреслив у повітрі якийсь таємничий знак. Й у відповідь на той знак безбарвна імла опустилася з-під високої стелі та ненадовго сховала увесь палац, немовби заступивши його впалою заслоною. А за заслоною тією здійнявся безладний гамір приглушених звуків і крики голосів, які були ледь чутні, наче долинали звіддаля.
А тоді страхітливий туман розсіявся і Зотулла побачив, що ті столи, які вгиналися від страв, кудись пощезли. У широких проходах між колонами на підлозі, зв’язані реміняччям, немовби якась барвистопера дичина, лежали мешканці його палацу: вельможі, євнухи, придворці, одаліски та всі інші імператорові домівники. А над ними, влад із музикою, яку награвали некромантові лірники та флейтисти, стиха поклацуючи кістками пальців ніг, виробляла піруети трупа скелетів, юрба мумій заклякло згиналася у поклонах, а решта Намірриних створінь кружляла вистрибом у таємничому танку. Туди й сюди плигали вони по тілах імператорових людей, витанцьовуючи якусь погибельну сарабанду231. І з кожним кроком того танцю вони ставали дедалі вищими та важчими, аж поки мумії, що витинали напідскоки, зробилися подібними на мумії велетів-анакімів, а скелети стали завбільшки з кістяки колосів; музика ставала дедалі гучнішою та скорботнішою, й тонули у ній ледь чутні крики Зотуллиних людей. А танцюристи й далі збільшувалися, здіймаючись ген у височінь, сягаючи в оповите тінями склепіння зали поміж велетенськими колонами, і важкий тупіт їхніх ніг звуками грому розлягався у палаці, а ті, на кому вони танцювали, були наче виноградні грона, які восени чавлять на вино; й підлога потонула під грубим шаром кривавого мусту232.
Немов людина, що грузне і тоне у сморідній, оповитій ніччю драговині, почув імператор голос Намірри:
— Видається, що мої танцюристи тебе не тішать. Тож зараз я явлю тобі видовище, найбільш гідне королівської особи. Підведись і йди за мною, адже то буде видовище такого штибу, що за кін йому має правити вся імперія.
Зотулла та Обекса підвелися з крісел, неначе сновиди. Не озираючись назад ані на фантомів, які прислуговували їм за столом, ані на залу, в якій ще й досі вистрибували танцюристи, вони пішли слідом за Наміррою до алькова за вівтарем Тасайдона. Звідти, підіймаючись колами гвинтових сходів, вони, зрештою, дісталися широкого та високого балкона, котрий виходив на Зотуллин палац і з якого відкривався вид згори на дахи міста, що простягались удалечінь, аж до небосхилу, за який опускалося вечірнє сонце.
Здавалося, ніби за тим пекельним бенкетуванням і розвагами проминуло кілька годин, адже день уже добігав кінця, і сонце, яке вже зникло з очей за імператорським палацом, смугувало неосяжні небеса кривавими променями.
— Уздри, — мовив Намірра, додавши ще якесь незнане слово, що на нього кам’яне громаддя дому озвалося двигтінням, неначе ґонґ після удару.
