Балкон, здавалося, поринув униз і повернувся на свою колишню висоту, проте й досі підносився над укритим черепками руйновищем. І тоді Намірра схопив імператора за руку й попровадив його з балкона до внутрішнього покою, а Обекса безмовно пішла за ними. Серце в імператорових грудях було розчавлене, розтоптане тим лихом, і розпач тиснув на нього важким тягарем, неначе мерзенний інкуб, який сидить на плечах людини, загубленої десь у краї проклятої ночі. І не відав він, що на порозі покою його розлучили з Обексою, і що кілька Намірриних створінь тінями вигулькнули перед дівчиною та примусили її спуститися сходами разом із ними, а йдучи, заглушили її гучні крики своїми зотлілими поховальними покровами.
Покій, до якого Намірра припровадив імператора, некромант використовував для відправи найнечестивіших обрядів і алхімічних перетворень. Промені ламп, які його освітлювали, були шафраново-червоні, немовби пролитий іхор234 дияволів. Їхнє сяйво лилося на алюделі, тиглі, чорні атанори та аламбіки, призначення яких навряд чи міг збагнути хтось зі смертних людей. В одному з аламбіків чаклун нагрів якусь темну рідину, повну схожих на холодні зорі полисків, а Зотулла тим часом без особливої цікавості спостерігав за його приготуваннями. І коли рідина забулькотіла та випустила спіральну цівку пари, Намірра перегнав її в залізні келихи із золотою облямівкою і дав один келих Зотуллі, а другий залишив собі. І мовив він до Зотулли суворим владним голосом:
— Наказую тобі випити цей трунок до дна.
Зотулла, боячись, що рідина в його келиху була отрутою, завагався, не наважуючись пити, а некромант зміряв його вбивчим поглядом і голосно крикнув:
— Чи ти страшишся зробити так, як я? — і по цих словах підніс келих до своїх губів.
Тож імператор випив той трунок, немовби змушений скоритися велінню якогось янгола смерті, й темрява впала на всі його чуття. Та перш ніж його цілковито оповила пітьма, він устиг побачити, що й Намірра осушив свій келих.
І тоді після невимовної агонії імператор сконав; і душа його полинула на волю; і знову він побачив навколо себе чаклунський покій, але цього разу — очима безплотного духа. Й знетілений, стояв Зотулла у шафраново-багряному світлі, а тіло його лежало, наче мертве, коло нього на підлозі, а поруч із ним лежали розпростерте долілиць тіло Намірри та два упалі келихи.
Отак стоячи, побачив він дивну річ: адже незабаром його власне тіло заворушилося та підвелося, а некромантове залишалося лежати, немовби скуте безрухом смерті. Й поглянув Зотулла на власні риси та власну постать у короткому плащі з лазурового оксамиту, розшитому чорними перлами та балас-рубінами; і тіло те стояло перед ним, ожиле, хоча в очах його оселилися темніше полум’я та глибше зло, ніж ті, що мешкали там зазвичай. І тоді, дарма, що не мав тілесних вух, Зотулла почув, як та постать заговорила, і голос її був сильним, пихатим голосом Намірри, який промовляв до нього:
— Рушай за мною, о безпритульний фантоме, й роби все те, що я тобі звелю.
Немов незрима тінь, подався Зотулла слідом за чаклуном, й удвох вони спустилися сходами до великої бенкетної зали. Тоді вони підійшли до вівтаря Тасайдона та вбраної в кольчугу статуї, перед якими, як і раніше, палали сім ламп у формі кінських черепів. На вівтарі коло Тасайдонових ніг лежала, зв’язана реміняччям, улюблена Зотуллина коханка Обекса, якій єдиній з усіх жінок було до снаги збудити його пересичене серце. Але велика зала спорожніла, й ніщо не нагадувало про погибельну сатурналію, яка там нещодавно вирувала, окрім потоптаних вичавок, що плавали, збиваючись у купи, в темних калюжах між колонами.
Намірра, послуговуючись імператоровим тілом на власний розсуд, зупинився перед темним ідолом і промовив до духа Зотулли:
— Будь ув’язнений у цій подобизні, не маючи сили звільнитися чи поворухнутися у жоден спосіб.
Цілком покірна волі некроманта, душа Зотулли втілилася в статую, і відчув він, як її холодний гігантський обладунок огорнув його зусібіч, неначе поставлений сторчма саркофаг, і втупився перед собою нерухомим поглядом байдужих очей, над якими нависав різьблений шолом.
Витріщаючись отак, помітив він дивну переміну, що коїлася з його власним тілом під чаклунською орудою Намірри: його ноги, що видніли з-попід короткого лазурового плаща, зненацька перетворилися на задні ноги чорного жеребця з копитами, які червоно жевріли, немов розпечені пекельними вогнями. І поки Зотулла споглядав те диво, копита розжарилися набіло, й з підлоги під ними почали здійматися клуби диму.
