Просто перед собою, біля підніжжя прямовисної скельної стіни, він помітив таємничо роззявлену пащу каверни. Здавалося, що скеля розверзлася лише нещодавно, перед його приходом, адже краї розколини були виразно окреслені, а тріщини, що розбіглися кам’яною поверхнею навколо неї, ще не встиг загарбати мох, який рясно ріс усюди. З виступу розколотої скелі над каверною стриміло хирляве деревце, чиї нещодавно поламані корінці висіли у повітрі, а стрижневий корінь уперто чіплявся за кам’янисту землю коло ніг Зітри, з якої, вочевидь, те дерево раніше росло.
Зачудований і сповнений цікавості, хлопець зазирнув у принадний морок каверни, з якої невідь-чому повіяло лагідним духмяним повітрям, яке торкалося його обличчя, неначе запашне зітхання. Повітря було сповнене дивовижних запахів, яких він раніше не відчував ніде, крім опівнічних снів, і які навіювали спогади про важкий дух храмових пахощів, про млість і розкіш опійного квіту. Вони бентежили чуття Зітри і водночас вабили його обіцянкою небачених донині дивовиж. Здавалося, що та каверна була брамою і вела до якогось недовідомого світу — і браму цю відчинили навмисне для того, щоб дозволити йому увійти досередини. Зітру, який від природи був відчайдушний та обдарований багатою уявою, не віднадили ті страхи, які хтось інший міг би відчути на його місці. Пересилений нездоланною допитливістю, він незабаром увійшов до печери, прихопивши із собою суху смолисту гілку, що впала з дерева у скелі й правила йому за смолоскип.
Щойно хлопець увійшов до печери, його проковтнув вигнутий нерівною дугою прохід, що спадав донизу, неначе горлянка якогось страхітливого дракона. Полум’я смолоскипа бурхало, тріпотіло й курилося димом у подувах духмяного вітру, що дедалі дужче повівав із незнаних глибин. Нахил печери став небезпечно крутим; але Зітра продовжив розвідку і спускався все нижче, намацуючи ногами подібні до сходинок виступи та кам’яні приступки.
Його, наче сновидця уві сні, цілковито поглинула таємниця, на яку він допіру натрапив; і жодного разу не згадав юнак про свій занехаяний обов’язок. Він геть утратив лік часу, що пішов на спуск. А тоді його смолоскип зненацька згас у пориві гарячого повітря, що дмухнув на хлопця, ніби різкий видих якогось бешкетного демона.
Хлопець непевною ходою прямував крізь пітьму, наосліп шукаючи на небезпечному схилі опори для ніг, і чари, що зневолювали його, на якусь мить розвіялися. Зітра відчув напад чорної паніки, але перш ніж йому вдалося наново запалити задмуханий смолоскип, він побачив, що ніч, яка його огортала, не була цілковитою, а пом’якшувалася тьмяним, золотавим світляним мерехтінням, яке сіялося з якихось підземних глибин. Забувши свою тривогу у новому подиві, він продовжив сходження вниз, до того таємничого світла.
Діставшись підніжжя того довгого схилу, Зітра пройшов крізь низький отвір каверни і ступив у сяйво, яскраве, наче сонячне проміння. Засліплений і збентежений, хлопець якусь хвильку гадав, ніби ті підземні блукання вивели його назад і що він опинився просто неба в якомусь краї поміж Микразійських гір, про який він раніше навіть не чув. А втім, землі, які розкинулися перед ним, певна річ, не могли бути частиною ураженого палючим сонцем Сінкору, адже не побачив юнак ані гір, ані пагорків, ані сапфірово-чорних небес, з яких старіюче, але нещадне сонце пильно дивилося вниз на численні королівства континенту Зотік і невблаганно виснажувало їх посухою.
Натомість скидалося на те, що він стояв край якоїсь родючої рівнини, що простягалась у безкраю золоту далечінь під неозорою аркою золотого склепіння. Ген удалині, в імлистому сяйві, він помітив якісь невиразні громаддя, що здіймалися в небо і могли бути шпилями, банями і фортечними валами. Коло самих його ніг лежала рівна лука, вкрита тонким шаром кучерявого й зеленого, наче патина, дерну; дерен той де-не-де всіяний був дивними квітами, які під уважним поглядом юного пастуха, здавалось, оберталися та рухалися, ніби живі очі. А за лукою на відстані руки розкинувся подібний до саду гай з високими та вельми розлогими деревами, серед пишного листя яких юнак угледів незліченні темно-червоні плоди, що вогнем палали на зеленому тлі. На рівнині, судячи з усього, не було ані сліду людського життя; і не було навколо жодного птаха, який би літав у вогнистому повітрі чи сидів, вмостившись на гіллі, що вгиналося під вагою плодів. І не лунало тут жодного іншого звуку, крім шиплячого зітхання листя на важкому від пахощів вітрі: звуку, в якому вчувався невловний, тривожний півтон, подібний до того, який може утворювати сичання численних невидимих змійок.
