— Лихий був цей день, адже ти блукав у зачарованім краї. Далебі, нема серед цих пагорбів такого озера, як те, що ти допіру описав; і о цій порі року жоден чередник не знаходив такого пасовиська. Ці речі були маною, насланою, щоб звести тебе на манівці; а печера та, я достеменно відаю, була не справдешньою печерою, а входом до пекла. Чув я, прабатьки мої казали, що сади Тасайдона, володаря семи попідземних пекел, лежать близько до поверхні земної у цьому краї; і було вже, що печери відкривалися отак, неначе брами, й сини людські, самі того не знаючи, потрапляли до тих садів і, спокушені виглядом плодів, їли їх. Але від того охоплював їх безум, і велика скорбота, і тривале прокляття, адже Демон, кажуть, не забуває жодного вкраденого яблука, і врешті-решт доконче стягне його ціну з винуватця. Горе! горе! таж від трави того чародійського пасовиська козине молоко буде кислим цілий місяць; і після того, як я змарнував на тебе стільки харчів і стільки дбав про тебе, мушу я шукати іншого хлопчака, щоб доглядав за отарою.
І поки Зітра слухав, полум’яна хмара видива знов огорнула його.
— Старче, я тебе не знаю, — розгублено мовив він. А тоді, вдаючись до слів люб’язності, половини з яких Порнос не розумів, провадив далі так: — Здається, я збився зі шляху. Прошу тебе, скажи, в якому боці звідси лежить королівство Каліз? Я — тамтешній король і нещодавно був коронований у високому місті Шатері, над яким мої прабатьки правили тисячу років.
— Ай! Ай! — заголосив Порнос. — Хлопчина геть стратився розуму! Отакі думки опосідають того, хто з’їсть Демонове яблуко. Облиш-но оці свої балачки та допоможи мені доїти кіз. Ти ж бо не хто інший, як дитя моєї сестри Асклі, яка привела тебе на цей світ дев’ятнадцять років тому, після того, як її чоловік Утот помер від різачки. Асклі ненадовго його пережила, і я, Порнос, виростив тебе як власного сина, а кози вигодували тебе.
— Я мушу знайти шлях до свого королівства, — правив своєї Зітра. — Я загубився у пітьмі серед недоладності й не можу пригадати, як сюди потрапив. Старче, я волів би дістати у тебе поживу та нічліг. На світанку я вирушу до Шатера, міста над широким східним морем.
Порнос, тремтячи і щось бурмочучи собі під ніс, підняв глиняного ліхтаря й підніс його хлопцеві до обличчя. Йому здалося, що перед ним стоїть незнайомець, у широких і сповнених подиву очах якого незбагненним чином відбиваються вогні золотих ламп. У Зітриній поведінці не було ані знаку навіженості, лише щось на кшталт шляхетної гордовитості та нетутешності; навіть вбраний у драну сорочку, юнак вражав дивовижною вишуканістю. Та хай там як, а він, безсумнівно, збожеволів; адже його манери та мова змінилися до невпізнаваності. І Порнос, щось ледь чутно промимривши, проте більше не примушуючи хлопця йому допомагати, розвернувся та й пішов доїти кіз…
* * *
Зітра пробудився вдосвіта й приголомшено втупився поглядом у пошпаровані глиною стіни хатки, в якій він жив від самого народження. Усе було для нього чужим і загадковим, а понадто юнака хвилювали його грубе одіяння і смаглявість шкіри, адже не годилося так виглядати юному королю Амеро, яким він себе вважав. Обставини, в яких він опинився, були геть незбагненними, і він відчув нагальну потребу не гаючи часу вирушити у подорож додому.
Він тихенько підвівся з підстилки із сухих трав, яка правила йому за ліжко. Порнос, що лежав у дальньому кутку, досі спав тим сном, який могли йому дарувати похилий вік і стареча неміч; і Зітра рухався обережно, щоб його не розбудити. Юнак був спантеличений, але водночас і бридився цим неприємним стариганем, котрий минулого вечора нагодував його грубим просяним хлібом і прийняв з гостинністю, якої і слід було сподіватися від такої смердючої халупи. Він не надто зважав на бурмотіння та докори Порноса, однак було очевидно, що цей старий ставив під сумнів королівський сан хлопця і, більше того, був одержимий вельми своєрідною хибною думкою щодо його особистості.
Покинувши вбогу хатину, Зітра подався стежкою, що вела на схід, звиваючись між кам’янистими пагорбами. Він не знав, який шлях обрати, одначе зміркував, що Каліз як королівство, що лежить на крайньому сході континенту Зотік, розташований десь з боку висхідного сонця. А перед ним на овиді, наче прекрасний міраж, ширяли зелені долини його королівства та здіймалися бані Шатера, подібні до купчастих хмар, які збираються вранці на східному видноколі. Усі ці речі, гадав він, були лише вчорашніми спогадами. Юнак не міг пригадати ані обставин, за яких полишив свій дім, ані того, що відбувалося потому, але був упевений, що край, яким він правив, має бути десь недалеко.
