І тоді, безсоромно регочучи, прокажені стали глузувати та насміхатися з Зітри, а він, стоячи серед темних уламків своєї мрії, не міг дібрати слів, аби їм відповісти. Хай там як, а один із найстаріших прокажених, який майже втратив кінцівки й обличчя, не приєднався до веселощів своїх побратимів, але, здавалося, поринув у роздуми та спогади, і зрештою мовив до Зітри голосом, що невиразно линув з чорного провалля роззявленого рота:
— Чув я дещо з історії Калізу, й мені знайомі імена Амеро та Елдамака. В давноминулі часи так звали декого з правителів цього краю; але не знаю я, котрий із них був сином, а котрий — батьком. У всякому разі, нині вони, либонь, уже обоє покояться разом із рештою династії, у склепах, що лежать глибоко під палацом.
А сутінки ставали дедалі сірішими, і з оповитої тінями руїни вигулькнули та зібралися навколо Зітри інші прокажені. Почувши, що він заявляє права на королівський престол, деякі з них пішли геть і незабаром повернулися, несучи посудини, повні сморідної води, та вкриті пліснявою харчі й запропонували їх Зітрі, зі сміховинною врочистістю низько вклоняючись перед ним, як то роблять придворні, догоджаючи монархові.
Зітра, дарма що зголоднілий та спраглий, з огидою відвернувся і втік. Він біг спопелілими садами, проминаючи сухі ложа водограїв і вкриті курявою латки землі. Він чув за спиною звуки мерзенних веселощів, але вони ставали ледь чутними, й скидалося на те, що прокажені не стали його переслідувати. Утікаючи, юнак оббіг навколо велетенського палацу, та дорогою не зустрів більше жодного з тих створінь. Портали південного і східного крила були темні та порожні, але він не наваживсь увійти до них, розуміючи, що там усередині оселилися лише запустіння та речі, значно гірші за запустіння.
Цілковито збентежений та зневірений, він підійшов до східного крила і зупинився у пітьмі. Мляво і з почуттям відчуження, неначе уві сні, усвідомив юнак, що просто зараз він стоїть на тій самій терасі понад морем, яка так часто згадувалася йому впродовж мандрів. Голими були прадавні квітники; дерева зогнили у запалих виямках, а великі плити, якими колись вимостили підлогу, були помережані борознами та потрощені. Але сутінки ніжно огортали руїну своїми серпанками; і море, як у давнину, зітхало під пурпуровим саваном небес; і велика зірка Канопус, як і раніше, здіймалася на сході, оточена меншими, блідими на її тлі зірками.
Зітра почав думати про себе як про мрійника, оманутого даремною марою, і гірко було йому на серці. Він сахнувся від високого сяйва Канопуса, наче від полум’я, занадто яскравого, щоб очі могли витримати його світло; та перш ніж він устиг одвернутися, стовп тіні, темніший за ніч і густіший за будь-яку хмару, здійнявся перед ним з підлоги тераси й затьмарив променисту зірку. Тінь виростала просто з твердого каменю, здіймалася у височінь і набирала колосальних розмірів, а тоді набула обрисів вбраного в кольчугу воїна; й здавалося, що воїн той з великої височини дивився на Зітру очима, що сяяли та рухалися туди й сюди, неначе вогняні кулі у темряві його велетенського обличчя під низько насунутим шоломом.
Охоплений сум’яттям, як той, хто пригадує давній сон, Зітра згадав хлопця, який пас кіз на випалених літнім сонцем пагорбах і який одного дня знайшов печеру, що провадила, неначе брама, до сповненого див краю садів. Блукаючи там, хлопець з’їв криваво-темний плід і втік, пройнятий жахом перед закутими у чорні обладунки велетами, які вартували сад. Він знову став тим хлопцем, але водночас ще й досі був королем Амеро, який промандрував багатьма землями, шукаючи своє загублене королівство і, зрештою його знайшовши, виявив саму лише мерзоту запустіння.
І поки трем козопаса, винного у крадіжці та порушенні чужих меж, боровся в його душі з гордістю короля, до його вух долинув голос, який прокотився небесами, неначе гуркіт грому, що весняної ночі зринув з високої хмари:
— Я — Посланець Тасайдона, який в належний час відряджає мене до всякого з тих, хто пройшов у попідземні портали і скуштував від плоду з Його саду. Жодна людина, з’ївши той плід, вже не залишиться такою, якою була раніше; одначе декому той плід дає забуття, а декому — пам’ять. Тож знай, що в іншому народженні, багато років тому, ти справді був королем Амеро. Пам’ять про минуле, пробудившись у тобі з новою силою, стерла спогади про твоє теперішнє життя й погнала на пошуки твого прадавнього королівства.
— Коли це правда, то я зазнав подвійної втрати, — сказав Зітра, скорботно схиляючи голову перед тінню. — Адже як Амеро я лишився без престолу й без королівства; як Зітра я не можу забути своєї королівської влади та віднайти ту вдоволеність життям, яку мав, бувши простим пастухом.
