Прагнучи забути власне безсилля та прикрий стан свого королівства, він віддавався довгим ночам пиятики. Одначе вино не дарувало йому забуття, а поцілунки коханок більше не збуджували в ньому любосного шалу. Він шукав інших розваг, скликаючи перед свої очі лицедіїв у дивовижних масках, фіґлярів і блазнів, збирав у себе чужоземних співаків і гравців на недоладних з вигляду інструментах. Щодня він оголошував, що виплатить щедру винагороду тому, хто зможе відволікти його увагу від клопотів.
Менестрелі, що зажили безсмертної слави, співали для нього несамовитих пісень і чаклунських балад давноминулих часів; чорношкірі діви з півночі, руки та ноги яких вкривали бурштинові плями, любострасно вихиляючись, танцювали для нього свої чудернацькі танці; сурмачі дули в роги химер, видобуваючи з них безумні й потаємні мелодії; і дикуни-барабанники награвали тривожну музику, калатаючи в барабани, зроблені зі шкіри канібалів; а тим часом чоловіки, вбрані в луску та шкіру напівміфічних чудовиськ, удавали страхітливих істот, які здіймалися на задні лапи або гротескно плазували залами палацу. Однак усе це було намарно і не змогло розвіяти журливої задуми короля.
Одного пообіддя, коли Амеро важко опустився на трон у приймальній залі, до нього прийшов дудар, одягнений у подерте вбрання з домотканого сукна. Очі цього чоловіка сяяли, неначе щойно розворушені жарини, а його попелясто-чорне обличчя було немов обпалене жаром чужоземних сонць. Без особливої догідливості привітавши Амеро, він назвався козопасом, що прийшов до Шатера з краю долин і гір, який лежить в усамітненій місцині в тих землях, за які сідає сонце.
— О королю, мені відомі мелодії забуття, — сказав він, — і я заграю їх для тебе, хоч і не бажаю тієї винагороди, яку ти запропонував. Якщо ж, бува, мені вдасться тебе розважити, то в належний час я візьму з тебе мою власну плату.
— То заграй, — мовив Амеро, відчуваючи, що квола цікавість пробуджується в ньому, розбурхана зухвалими словами дударя.
І чорний козопас заходився видобувати зі своєї очеретяної свирілі243 музику, яка була подібна до звуків води, що падає з височини й дзюркотить у тихих долинах, і на подуви вітру над самотніми вершинами пагорбів. Ніжним голосом оповідала свиріль про свободу, мир і забуття, що панують у далекій далині, за пурпуром семи чужоземних обріїв. Солодко співала вона про місце, куди роки приходять не із залізним тупотом, а ступають м’яко, як зефір244, узутий у квіткові пелюстки. Там клопоти і метушня цього світу губляться у незміренних лігах безгоміння, а непосильні тягарі імперії звіює легеньким вітерцем, неначе пушинки осоту. Там пастух, що стереже отару в самітних і безплідних горах, наділений спокоєм, солодшим за владу монархів.
І поки він слухав дударя, чаклунство вкралося в розум Амеро. Втома королювання, всі клопоти і труднощі зникали, наче бульбашки снів, які зринали й розчинялися в летейському потоці. Просто перед собою він побачив пробуджені музикою образи зачарованих долин, осяяних яскравим сонцем і сповнених свіжого зела й тиші; а сам він був козопасом і ходив зарослими зіллям стежками або лежав, забувши про найспекотніші години, край заколисливих вод струмка. Він не одразу збагнув, що неголосний спів свирілі змовк. Але видіння потьмяніло, і той, хто марив cупокійним життям пастуха, знову став обтяженим клопотами королем.
— Грай далі! — крикнув він чорному дудареві. — Назви свою плату — і грай.
Козопасові очі спалахнули, наче жарини у вечірній темряві.
— Не вимагатиму я від тебе своєї плати, аж доки століття не спливуть, а королівства не впадуть, — загадково мовив він. — А втім, я заграю для тебе ще.
Тож усе пообіддя чарувала короля Амеро та чаклунська гра на свирілі, безнастанно оповідаючи йому про далекий край полегкості й солодкого забуття. З кожною новою мелодією здавалося, ніби закляття, яке огорнуло його, дедалі сильнішає; ще осоружнішим ставало йому королювання; і сама маєстатичність власного палацу гнітила та душила його. Несила йому було більше витримати рясно оздобленого коштовним камінням ярма обов’язку, і до нестями заздрив він безтурботній долі цього заброди.
На смерканні Амеро відпустив прислужників і поговорив із дударем віч-на-віч.
— Проведи мене до цього твого краю, — попросив він, — де я теж зможу жити, як простий чередник.
