Чимало разів Нушейн називав ім’я Верґамине, присягаючись або заперечуючи проти чогось, як то люди зазвичай роблять, послуговуючись іменами оповитих покровами таїни володарів. Одначе зараз, почувши це ймення з вуст свого макабричного гостя, сповнився зорезнавець найтемнішими і наймоторошнішими передчуваннями. Проте він намагався приборкати ці відчуття й скоритись чітко виявленій волі зірок. Разом із Моздою та Ансератом, що, не відстаючи, йшли за ним слідом, астролог рушив за мумією, яка сягнистим кроком попрямувала вперед, ходи якої, схоже, майже не стримували розмотані поховальні сповитки, що волочилися за нею.
Озирнувшись, аби кинути сповнений жалю погляд на свої безладно розкидані книги та папери, він вийшов із кімнати на горищі й спустився сходами прибуткового будинку. Здавалося, ніби сповитки мумії огортало тьмаве сяйво, одначе поза тим навколо не було ніякого світла; й Нушейнові подумалося, що дім був навдивовижу темний і тихий, немовби всі його пожильці повмирали чи повиїздили. Він не чув жодного звуку вечірнього міста й не бачив нічого, крім темряви, що припадала до вікон, з яких мало бути видно невеличку вулицю. А на додачу до того здавалося, ніби самі сходи змінилися, видовжилися і більше не вели до внутрішнього двору, а натомість звивисто занурювалися в підземний простір задушливих склепів і брудних, гнітючих, просяклих селітрою коридорів, про існування яких астролог раніше навіть не здогадувався.
Повітря тут було вагітне смертю, й Нушейнове серце завмерло в його грудях. Усюди в криптах, заслонених завісою тіні, та у глибоких, схожих на полиці заглибленнях у стінах астролог відчував присутність незчисленних мерців. Він ішов уперед, і марилося йому, що зовсім поруч із собою чує він сумовиті зітхання зворохоблених саванів, видихи давно закляклих трупів і сухе клацання зубів у безгубих ротах. Одначе пітьма cтіною заступала йому огляд, і він не бачив нічого, крім світної постаті свого проводиря, який легко, немовби рідним краєм, крокував уперед.
Здавалося Нушейнові, що він проходив безмежними катакомбами, які стали останньою домівкою для смертної плоті та тліні всіх часів. Він і далі чув за спиною човгання ніг Мозди і, час від часу, низьке налякане скавуління Ансерата, тож астролог знав, що ці двоє залишалися йому відданими. Однак холодом вогких смертельних туманів його дедалі сильніший огортав жах перед довкіллям, і з усією відразою, на яку здатна жива плоть, сахався він тієї закутаної в покрови істоти, слідом за якою йшов, і тих інших істот, які розкладалися навколо нього у незглибимому мороці.
Напівусвідомлено намагаючись підбадьорити себе звуком власного голосу, він почав розпитувати проводиря, хоч язик, ніби паралізований, заклякав йому в роті.
— Чи справді не хто інший, як сам Верґама, прикликав мене у цю подорож? Задля чого він мене покликав? І в якому краї розташована його обитель?
— Тебе прикликала твоя доля, — мовила мумія. — Наприкінці, у призначений час і не раніше, довідаєшся ти про мету. Що ж до твого третього запитання, то ти не станеш мудрішим, коли назву я ймення того краю, в якому дім Верґами прихований від вторгнення смертних: адже край той не позначений ані на жодній земній карті, ані на жодній мапі зоряних небес.
Двозначними й тривожними видалися ці відповіді Нушейнові, й що далі він занурювавсь у ті підземні гробовища, то сильніше оволодівали ним жахливі передчуття. Насправді темною, думав він, має бути кінцева мета його подорожі, якщо вже перша її частина завела його так далеко вглиб імперії смерті та тліну; і, поза всяким сумнівом, непевною була та істота, яка покликала його в дорогу і за першого проводиря послала до нього висохлу та зморщену мумію, вбрану в могильну одіж.
І поки астролог міркував над цими питаннями майже до божевілля, пориті заглибинами стіни катакомби перед ним окреслило понуре світло, і він слідом за мумією увійшов до камери, де високі світочі з чорної смоли горіли в потьмянілих срібних свічниках навколо величезного самотнього саркофага. Підійшовши ближче, Нушейн не побачив на чистому віку та стінках того саркофага ані рун, ані скульптурного різьблення, ані викарбуваних ієрогліфів, однак його пропорції наводили на думку, що всередині має лежати якийсь велет.
Мумія пройшла тією камерою, не спиняючись, але Нушейн, бачачи, що склепи, які починалися по той бік, сповнені темряви, з нехіттю, якої він не годен був побороти, відступив назад; і хоча самі зірки визначили для нього цю подорож, але здалося йому, що людина не зможе ступити ані кроку далі. Спонуканий раптовим поривом, він схопив одну з важких, ярд256 завдовжки, свічок, що тихо горіли довкруж саркофага, і, тримаючи її в лівиці, а в правиці й далі міцно стискаючи свій гороскоп, астролог розвернувся й разом із Моздою та Ансератом побіг назад тим самим шляхом, яким прийшов, сподіваючись при сяйві свічки пройти своїми слідами крізь огорнуті мороком печери та повернутися до Уммеоса.
