А баржа пливла собі далі, й тумани важкою пеленою огортали її, й осяяний променями полуденного сонця острів уже зник з овиду. Минуло хтозна-скільки часу, й оповите імлою сонце закотилося за несформовані, зародкові води та хмари, і все довкруж облягла темрява первісної ночі. Невдовзі крізь рвану запону хмар, які плинули у височині, Нушейн уздрів дивовижні небеса, на яких астрологові не вдалося знайти жодного знайомого сузір’я чи планети; від того пройняло його чорним жахом цілковитої покинутості. А тоді тумани і хмари повернулися, запинаючи те невідоме небо і роблячи його недосяжним для допитливого погляду зорезнавця. І більше він не міг розгледіти нічого, крім водяника, який виднів попереду, освітлений тьмавим фосфоричним сяйвом, що огортало його повсякчас.
А баржа й далі плинула вперед; і з часом астрологові почало здаватися, ніби за імлистою пеленою займався, здушений туманами, вогнисто-червоний ранок. Невдовзі човен увійшов у дедалі ширшу смугу світла, і очі Нушейна, який вже навіть і не думав, що знов колись побачить сонце, засліпило сяйво дивоглядного берега, на якому суцільною високою стіною височіло палахкотливе полум’я, яке, судячи з усього, постійно живилося самим лише голим піском і камінням. З могутнім ревом, подібним до шуму прибою, що розбивається об берег, полум’я бурхнуло вгору, і хвиля жару, неначе вирвавшись із численних печей, прокотилася від нього, сягнувши далеко в море. Баржа стрімко наблизилася до того берега, і водяник, за допомогою незграбних жестів попрощавшись з астрологом, пірнув і зник під водою.
Нушейн заледве міг дивитися на те полум’я чи витримувати жар, який линув від нього. Але баржа пристала до прямої коси, яка лежала між вогнями й морем; і просто перед Нушейном зі стіни полум’я вигулькнула вогниста саламандра, що формою та барвою достоту нагадувала той ієрогліф, який останнім з’явився в його гороскопі. І з невимовним жахом збагнув астролог, що це був третій проводир його троїстої подорожі.
— Ходімо зі мною, — мовила саламандра голосом, подібним до потріскування оберемків хмизу у багатті. Нушейн зійшов з баржі на берег і відчув, що суходіл під його ногами гарячий, наче піч; а слідом за ним, як і раніше, хоча й з відчутною нехіттю, пішли Мозда з Ансератом. Але Нушейна, який вже наближався до язиків полум’я, що здіймалися за спиною саламандри, і мало не умлівав від їхнього палу, здолала слабкість смертної плоті; знов запрагнувши уникнути своєї долі, він притьма кинувся тікати вузьким сувоєм узбережжя, що простягнувся між вогнем і водою. Проте він устиг пробігти лише кілька кроків, коли саламандра, зайшовшись огненним ревом, помчала йому навперейми, перехопила й погнала просто до полум’я, жаско хльостаючи своїм, схожим на драконячий, хвостом, з якого злітали цілі зливи іскор. Не міг астролог обернутися обличчям до саламандри й думав лише про те, що варто йому увійти в полум’я, як воно поглине його, наче аркуш паперу. Однак у стіні вогню виникло щось на кшталт отвору, язики полум’я вигнулися, утворивши аркаду, і, гнаний саламандрою, звіздар зі своїми супутниками пройшов огненним коридором й опинився в попелястому краї, де усе було сповите серпанком низько навислого диму та пари.
Тут саламандра доволі насмішкувато зауважила:
— Не хибно, о Нушейне, витлумачив ти зорі свого гороскопу. А зараз твоя подорож добігає кінця, і більше ти не потребуватимеш послуг проводиря.
По цих словах вона покинула його, зникнувши, ніби згашене полум’я у димному повітрі.
Нушейн, залишившись стояти в нерішучості, побачив перед собою білі сходи, які підносилися вгору поміж хиткими клубами диму. Позаду нього, наче височезний фортечний вал, здіймалася суцільна стіна полум’я, а обабіч, щомиті мінячись, кужелився дим, набираючи форм демонічних постатей та облич, які загрозливо сунули на нього. Астролог почав спинатися сходами нагору, а постаті, страхітливі, як чарівникові фамільяри, збиралися під ним та навколо нього і, не відстаючи, слідували за ним, поки він сходив угору, тож Нушейн не насмілювався зупинитися чи відступити назад. Він сходив високо вгору в тій чадній імлі, аж несподівано натрапив на відкритий портал сірокам’яного дому, що підносився у неозору височінь і простирався в неосяжну широчінь.
Не самохіть, а гнаний тлумищем димних постатей, пройшов астролог із супутниками у портал того дому, що складався з довгих порожніх залів, які звивалися, ніби вигини спіральної морської мушлі. Там не було ані вікон, ані ламп, одначе здавалося, немов у повітрі було розчинене й розсіяне світло яскравих срібних сонць. Утікаючи від переслідування пекельних примар, звіздар пройшов звивистими залами і зрештою потрапив до внутрішнього чертогу, в якому був ув’язнений самий простір. У центрі в мармуровому кріслі сиділа випростана, мовчазна та нерухома постать колосальних розмірів, убрана в мантію з каптуром. А перед постаттю на чомусь на кшталт столу лежала велетенська розгорнута книга.
