Страшна підозра сяйнула у Ядаровій голові, і вже не міг він більше їсти страви та пити вино некромантів. І вельми спантеличили його дії Вачарна, Вокала та Улдулли, які, так само припинивши трапезувати, розвернулись у своїх кріслах і прикипіли поглядами до підлоги за спиною Вачарна, поміж столом і внутрішнім краєм зали. Підвівшись трохи зі свого крісла, Ядар і собі поглянув за стіл і побачив, що усі троє придивляються до невеличкої діри у плитах підлоги, якої він досі не помічав. Діра скидалася на нору, в якій могла жити якась крихітна тваринка, однак Ядар не міг уявити собі природи звіра, здатного прокопати нору в суцільному граніті.
І тоді Вачарн гучним чистим голосом вимовив одне-єдине слово: «Есріт», немовби вигукуючи ім’я того, кого бажав прикликати. Й невдовзі по тому в пітьмі діри з’явилися дві маленькі цятки вогню, і звідти вискочило створіння, що розмірами та виглядом дещо нагадувало ласицю, але мало довше і тонше тіло. Створіння мало хутро іржаво-чорного кольору, його лапи скидалися на крихітні безволосі людські долоні, а в очах-намистинках, які палали брунасто-жовтим вогнем, здавалося, чаїлася згубна мудрість і зловорожість демона. Хутко, звиваючись, як укрита хутром змія, пробігло створіння попід крісло, яке займав канібал, і заходилося пожадливо хлебтати калюжу крові, що скрапувала на підлогу з чоловікових ран.
І поки жах, немов печатка, тиснув на серце Ядарове, створіння те скочило велетенському дикунові на коліна, а тоді — на ліве плече, на якому зяяла найглибша із завданих йому ран. І там істота допалася до порізу, що досі кривавився, і присмокталася до нього, неначе яка ласиця; і припинила кров струменіти униз дикуновим тілом. І не ворушився чоловік той у своєму кріслі; однак очі його, в яких застиг страхітливий погляд, і далі поволі ширшали, аж поки очні яблука перетворилися на острівці мертвотної білини, а губи знесилено розтулилися, відкриваючи зуби, міцні та гострі, як в акули.
Не зводячи уважних очей з того маленького кровожерливого чудовиська, некроманти повернулися до вечері, і збагнув Ядар, що то й був той гість, якого чекав Вачарн. Не відав принц, чи справді та істота була ласицею, а чи чаклуновим фамільяром, одначе жах, який викликала у нього лиха доля, що спіткала канібала, змінилася хвилею гніву; і, вихопивши меча, якого завжди носив із собою в усіх своїх мандрах, юнак зірвався на ноги, збираючись убити потвору. Але Вачарн вказівним пальцем накреслив у повітрі якийсь особливий знак, і здалося, ніби принцова рука застигла посеред удару, пальці стали кволими, немов у новонародженої дитини, і меч випав з його руки, голосно дзенькнувши об кам’яні плити помосту. А тоді, неначе корячись невимовленому велінню Вачарна, Ядар був змушений знову всістися за стіл.
Невситимою, судячи з усього, була спрага подібної до ласиці істоти: адже чимало хвилин спливло у тій сповненій скверною залі, а створіння й далі продовжувало смоктати дикунову кров. І з кожною миттю якимось дивовижним чином могутні м’язи того чоловіка дедалі більше зсихалися, а під складками шкіри, що вкривалася зморшками, виразно проступили кості й туго напнуті сухожилля. Його обличчя перетворилося на безщелепий лик смерті, кінцівки висохли, мов у прадавньої мумії, проте дивна істота, яка розкошувала, відгодовуючись його кров’ю, збільшилася в обхваті не сильніше, ніж збільшується горностай, насмоктавшись крові з якоїсь свійської птиці.
За тією ознакою зрозумів Ядар, що істота насправді була демоном і, поза сумнівом, Вачарновим фамільяром. Заворожений жахом, принц сидів і роздивлявся те створіння, аж поки воно, зрештою, відчепилося від висхлої шкіри і кісток канібала та чкурнуло, плавно й зловісно звиваючись, до своєї нори у кам’яній плиті підлоги.
* * *
Химерне життя почалося звідтоді для Ядара у домі некромантів. Денно і нічно лежало на ньому те згубне закляття, що взяло над ним гору й поневолило під час тієї першої вечері, й ходив він, як очманіла людина, котра не може до кінця пробудитися від якогось сну, що змушує її ціпеніти. Здавалося, що ті повелителі оживлених мерців якимось чином контролюють і його силу волі. А на додачу, принца тримали ще й давні чари його кохання до Далілі, хай кохання те нині й обернулося на прокляття розпачу.
