Він їв за столом некромантів і спав у покої, що межував із Вачарновим; у покої, який не мав замка й ані зримих засувів, ані ґрат, які перешкоджали б Ядаровому пересуванню. Роковану йому долю він уявляв собі досить туманно, адже Вачарн говорив украй нечасто, а коли й говорив, то лише з похмурою іронією згадував загибель канібала та невситиму спрагу свого схожого на ласицю фамільяра на ім’я Есріт. І дізнався він, що Есріт зобов’язався до певної пори служити Вачарнові, а за службу свою під час кожної повні мав діставати винагороду — кров живої людини, обраної за гідні поваги силу та відвагу. І стало зрозуміло Ядарові — коли не станеться якогось дива чи в перебіг подій не втрутиться чаклунство, яке перевершить лихі чари некромантів, то дні його життя були полічені й не перевищували місяця, адже в усьому тому маєтку окрім нього самого та господарів не було жодної істоти, яка б не ступила за гірку браму смерті, ставши таким чином неприйнятною для Есріта.
Самотній був той дім, і стояв він опріч усіх сусідів. На узбережжях острова Наат жили й інші некроманти, яким служили головним чином прикликані до життя небіжчики, що потонули, зазнавши кораблетрощі, одначе ці чаклуни та Ядарові господарі майже не підтримували зносин між собою. А за дикими горами, що розділяли острів, у чорних лісах, де росли кипариси та сосни, жили лише кілька племен антропофагів260, які постійно воювали одне з одним, але боялися некромантів та їхніх невільників.
Схожі на катакомби глибокі печери у кручі за маєтком правили мерцям за оселю. Ночами вони лежали там у рядах кам’яних домовин, але щодня повставали з них, воскресаючи для виконання розпоряджень і завдань своїх повелителів. Деякі з небіжчиків мусили обробляти кам’янисті сади на захищеному від морського вітру схилі; деякі пасли на острові чорних кіз і велику худобу; решту виряджали пірнати по перли у бурхливе море, яке з надзвичайною люттю обрушувало свої хвилі на чорні атоли та миси, настовбурчені грізними рогами гранітових скель, і в яке не наважилися б зануритися живі плавці. За роки, що виходили далеко за межі звичайної тривалості людського життя, Вачарн устиг накопичити велетенський скарб тих перлин. А інколи старий некромант або один із його синів, узявши за команду кількох мерців, сходили на борт корабля, здатного долати течію Чорної Річки, і вирушали у плавання до континенту Зотік, аби продати перли та купити речі, які їхня магія не могла сотворити на острові Наат.
Дивно було бачити Ядарові, як ті, хто нещодавно був його супутниками в морській мандрівці, нині сновигали туди й сюди разом із іншими мерцями, узагалі не впізнаючи його або вітаючись із ним лише бездумними відлуннями його власних вітань. І сповнювала його гіркота, не позбавлена, втім, тьмяної, скорботної солодкості, коли він дивився на Далілі та говорив до неї, марно намагаючись оживити палке кохання в її серці, яке занурилось у глибини забуття і вже звідти не повернулося. І завжди здавалося йому, ніби він намагається наосліп дотягтися до неї через безодню, ще жахливішу, ніж та невпинна течія, що повсякчас омивала Острів Некромантів.
Далілі, яка з дитинства плавала у глибоких озерах Зайри, була серед тих, кого чаклуни змушували пірнати по перли в ебеново-чорні води. Ядар часто супроводжував Далілі до берега і чекав, поки вона випірне з оскаженілих хвиль, а часом відчував спокусу кинутися слідом за нею та знайти, коли таке було можливо, забуття остаточної смерті. І саме так Ядар і вчинив би, одначе моторошна бентега його становища та сірі тенета чаклунства, що сповивали його, здавалося, до решти позбавили принца колишньої сили та рішучості.
І щоночі гострішав місяць понад скелястим островом, спочатку ставши важкою косою, а згодом перетворишись на тонкий ятаган. А після безмісячної пори, коли на нічному небі панувала темрява, з’явився місяць-молодик. Він став ширшати й з тонесенької шаблі перетворився на серп, а тоді п’ядь за п’яддю розрісся, сягнувши підповні, і вже невдовзі мав повернути на повню. І поки місяць у небесах поступово змінювався, Ядар, вечеряючи з некромантами, не міг не придивлятися до тієї нори у гранітовій плиті, з якої свого часу демон-ласиця Естріт виліз плазом, аби висмоктати канібалову кров. Але під тягарем надзвичайної млявості й летаргії принц майже не відчував страху перед тією мерзенною смертю, яка мала кинутися на нього, коли місяць на небі буде уповні.
