Прикипівши поглядом до розтрощеного і вкритого плямами запеклої крові черепа, до обличчя, обпеченого та почорнілого, наче від жару століть, до очей, що жевріли в темних ямах очниць, як роздмухані демонами жарини, охоплений безтямним жахом Адомфа неясно відчув, ніби на нього зусібіч кинулися сонмища людей. Більше не було жодного дерева у тому саду божевільних покручів і чаклунських перетворень. Навколо короля у полум’яному повітрі плавали обличчя, які він аж надто добре пам’ятав, обличчя, що зараз скривилися від злостивої люті та смертельної жаги помсти. І за іронією, замислити яку міг лише Дверулас, м’які, ніжні пальці Тулонеї продовжували пестити Адомфу, коли той відчував усі ті незчисленні руки, що схопили його, розірвали на клапті все його вбрання та пошматували його плоть своїми нігтями.
Яскравим полум’ям горіли вогні в Умбрі, місті дельти, по тім, як за небокрай опустилося сонце — нині червона, немов розпечена жарина, занепала зірка, така постаріла, що згадки про її колишню велич лишилися хіба у прадавніх хроніках і легендах. Та найяскравіше, найполум’яніше за решту горіли ті вогні, що освітлювали дім уже підстаркуватого поета Фамурзи, чиї анакреонтичні271 пісні принесли йому чималі статки, які той витрачав на оргії для своїх друзів та підлабузників. Тут у портиках, залах і покоях світильники рясніли, немов ті зорі на безхмарному склепінні небес. Скидалося на те, що Фамурза бажав розсіяти усі тіні, крім тих, які панували в окремих, завішених гобеленами альковах і якнайкраще пасували для втамування любовної жаги його гостей.
Для розпалювання такої жаги тут були вина, міцні трунки, що додавали моці, афродизіаки. Були м’ясні страви та фрукти, що підносили підупалі сили. Були дивні, екзотичні наркотичні зілля, котрі викликали й подовжували насолоду. Були цікаві статуетки у напівприхованих нішах і стінні панелі, розмальовані сценами звіриних любощів, любощів людських і надлюдських. Були там і запрошені співці обох статей, які співали різноманітних еротичних пісеньок; і танцівниці, чиї вихиляси були розраховані на те, щоб оживити виснажені відчуття, коли решта засобів зазнавали невдачі.
Та до усіх цих збудників Вальзейн, учень Фамурзи, знаний водночас як поет і як любострасник, був нечулий.
З байдужістю, що межувала з огидою, тримаючи у руці напівспорожнену чашу, він стояв у кутку, споглядаючи звідти за веселою юрбою, що виром проносилася повз нього, та мимоволі відводячи очі від деяких пар, які були занадто безсоромні чи п’яні, щоб шукати для своїх пустощів тіней усамітнення. Він почувався навдивовижу далеким від трясовини вина та плоті, до якої ще не так давно і сам занурювався з неабиякою втіхою. Він скидався на людину, яка стоїть на чужому березі, оточена водами дедалі глибшої відособленості.
— Що за гризота тебе діймає, Вальзейне? Невже який вампір висмоктав твою кров?
Фамурза, розпашілий, сивоволосий, дещо тілистий чоловік, став обіч юнака. Зичливо поклавши одну руку на Вальзейнове плече, другою він високо здійняв угору квартовий272 келих, оздоблений сороміцькими різьбленнями, з якого своїм звичаєм пив лише вино, цураючись усіх тих наркотичних і шалено міцних трунків, яким часто віддавали перевагу сибарити273 Умбрі.
— Це жовч274? Чи, може, нерозділене кохання? Тут є засоби, що зцілюють від обох цих недуг. Усе що треба — назвати потрібні тобі ліки.
— Не існує ліків від того, що́ мене гризе, — заперечив Вальзейн. — Щодо кохання, то я вже більше не переймаюся тим, розділене воно чи ні. У кожній чаші вина я відчуваю лише осад. І серед усіх поцілунків на мене чигає сама лише нудьга.
— Воістину, у твоєму випадку ми маємо справу з меланхолією, — у Фамурзиному голосі почулася щира турбота. — Читав я деякі з твоїх найновіших поезій. Ти пишеш лише про гробниці й тисові дерева275, про могильну черву та безтілесне кохання. Від таких речей у мене починаються кольки, і після кожного вірша я мушу випивати щонайменше з пів галона276 доброго соку виноградної лози.
— Донедавна я цього й не знав, — мовив Вальзейн, — та є в мені якась цікавість до незримого, якась туга за тим, що лежить поза межами матеріального світу.
Фамурза співчутливо похитав головою.
— Хоч я й прожив удвічі більше за тебе, проте ще й досі вдовольняюся тим, що́ бачу, чую та до чого торкаюся. Добре соковите м’ясо, жінки, вино, пісні повноголосих співців — цього мені цілком достатньо.
— У своїх сновидіннях, — замріяно міркував Вальзейн, — я стискав в обіймах сукубів, які були більше, ніж просто плоть, я спізнавав утіхи, які були надто гострі, щоб їх могло витримати тіло людини, яка не спить. Чи мають такі сни якесь джерело поза межами смертного земного мозку? Багато б я віддав, аби лише знайти те джерело, якщо воно існує. А доти нема для мене нічого, крім розпачу.
