Охоплений нездоланною цікавістю, король вдихав запаморочливі пахощі, що лоскотали його ніздрі. Світло сліпило йому очі, сповнюючи їх химерними, нечуваними барвами, а жар накочувався, мов спека пекельного літа, яке панує у підземних світах під час сонцестояння. Йому почулися якісь голоси. Спершу майже невловні, вже невдовзі ті голоси стали гучнішими, перетворившись на напіврозбірливе мурмотіння, що неземною солодкістю спокушало його слух. Водночас здалось Адомфі, ніби в сполохах світла він мигцем спостеріг, як серед недвижної рослинності рухаються в танці напівприховані серпанком листя кінцівки баядерок270: кінцівки, з-поміж яких він не впізнавав жодної з тих, які були приживлені Дверуласом.
Принаджений чарами таємниці, король немов у якомусь сп’янінні ступив до того породженого пеклом лабіринту. Рослини обережно розступалися, коли Адомфа наближався до них, а щойно він проходив далі, знову поверталися на колишнє місце. Ніби на якомусь деревному маскараді, вони, здавалося, ховали свої людські живці під шатами нового листя. А вже змикаючись за його спиною, дерева немовби скидали маски, відкриваючи несамовитіші та ненормальніші покручі, ніж ті, що він міг пригадати. Вони щомиті змінювалися навколо нього, неначе маревні видіння, тож він ніколи не був цілком певен, скільки всього в їхній подобі було від дерев і квітів, а скільки — від чоловіків і жінок. Навпереміну бачив король перед собою то кружляння колихкого листя, то метушливий розмай кінцівок і тіл. А тоді немовби відбувся якийсь непомітний перехід, і здалось йому, що рослини ті вже більше не трималися землі своїм корінням, а рухалися довкола нього на примарних, фантастичних ногах, обертаючись у дедалі швидшій коловерті, неначе танцюристи на якомусь дивовижному святі.
Знову і знову мчали довкруж Адомфи ті постаті, що були водночас і рослинні, і людські, аж поки одурманливий безум їхнього руху з однаковою запаморочливістю зануртував у його мозку. Йому почулося зітхання розбурханого лісу, а з ним — і гомін знайомих голосів, які гукали його ім’я, які проклинали або благали, глузували або застерігали, й лунали вони численними тонами, в яких він упізнавав воїнів, дорадців, рабів, придворців, кастратів і коханок. А над усім цим горіла кривава куля, що сяяла чимдалі яскравіше й променіла чимдалі зловісніше, обдаючи усе навколо жаром, який ставав усе нестерпнішим. Це було так, наче все життя цього саду оберталося, здіймалося, полум’яніло та прискорювалося в екстатичній круговерті, наближаючись до якоїсь пекельної кульмінації.
Король Адомфа геть забув про Дверуласа та його темну магію. Усі його чуття палали від жару сфери, піднятої з пекельних глибин, а сам він, схоже, став частиною маревного руху та екстазу форм, які його оточували. Безумний іхор зринав у його крові; а перед очима ширяли неясні видіння насолод, яких він ніколи не знав і про саме існування яких не підозрював; насолод, у яких він міг вийти далеко за межі тих відчуттів, які судилося спізнати смертним.
А тоді серед усього того фантасмагоричного кружляння він почув пронизливий скрегіт голосу, що був різкий, як звук іржавої завіси на піднятому віку саркофага. Адомфа не зміг розібрати слів, але, немовби щойно було вимовлене закляття тиші, весь сад негайно набрав принишклого і потайного вигляду. Король стояв, геть зціпенівши: адже голос той був голосом Дверуласа! Він нестямно роззирнувся навколо, приголомшений і спантеличений, та побачив самі лише нерухомі рослини, вбрані в шати рясного листя. Просто перед ним височіло дерево, в якому він зумів упізнати
Дуже повільно й обережно дві найвищі гілки
