Зібрання творів полностью

З-поза горбка глинистої землі раптово, наче демон, що вигулькує зі свого попідземного лігвища, підвівся Дверулас. У руках він тримав заступ, за допомого якого щойно закінчив копати глибоку й подібну до могили яму. Поруч із по-королівському високою й кремезною постаттю Адомфи чаклун видавався щонайбільше висохлим карлом. Його зовнішність мала всі ознаки неймовірно довгого віку, й здавалося, ніби вкриті порохом сторіччя обпекли його плоть і висмоктали кров з його жил. Очі жевріли на дні глибоких, мов ями, очниць; риси були чорні та запалі, наче у давнього трупа, а тіло викривлене, як стовбур якогось тисячолітнього пустельного кедра. Він постійно горбатився так, що його сухорляві вузлуваті руки звисали мало не до самої землі. Адомфа, як завжди, чудувався з майже демонічної сили тих рук; чудувався з того, що Дверулас так вправно міг орудувати важким заступом, міг на спині, без будь-якої людської допомоги, переносити до саду жертви, чиї кінцівки використовував у своїх експериментах. Король ніколи не принижувався до того, щоб допомагати чаклунові у виконанні таких робіт, але час від часу, вказавши на людей, чиє зникнення анітрохи б його не засмутило, не робив уже нічого, а лише споглядав і керував тим химерним садівникуванням. 

— Вона мертва? — запитав Адомфа, байдуже розглядаючи розкішне тіло Тулонеї. 

— Ні, — відказав Дверулас голосом різким, як скрегіт іржавої завіси на віку домовини, — але я дав їй випити непереборного снодійного соку дедаїма. Її серце б’ється невідчутно, а кров мляво плине жилами, змішавшись із тим іхором. Вона не прокинеться… хіба вже як частина життя цього саду, коли, як і решта, сприйматиме довколишній світ із тьмяною чутливістю рослини. Я чекаю на ваші подальші вказівки. Яку частину… чи частини?.. 

— Її руки були дуже вправні, — мовив Адомфа, відповідаючи на невимовлене запитання так, немовби міркуючи вголос. — Вони відали витончені способи кохання й розумілися на мистецтві любощів. Я волів би зберегти її руки… але нічого більше. 

І ось надзвичайну магічну операцію було завершено. Прекрасні, тендітні, витончені руки Тулонеї, чисто відокремлені в зап’ястках, були прикріплені за допомогою ледь помітних швів до блідих підрізаних кінців найвищих гілок дедаїма. У цій справі маг послуговувався смолами пекельних рослин і, як зазвичай робив під час таких процедур, раз у раз повторював прикликання дивних сил і певних попідземних джинів. І тоді ті напіврослинні руки, немов у благальному жесті простягли до Адомфи свої людські долоні. І відчув король, як у ньому відроджується давня цікавість до Дверуласового садівництва, як від споглядання гротескності й краси того прищепленого дерева у ньому прокидається химерне збудження. Й водночас в його плоті знову ожили витончені пристрасті виснажливих ночей… адже долоні ті були сповнені спогадами. 

Він майже забув про тіло Тулонеї, яке лежало коло нього з понівеченими зап’ястками. Через різкий рух Дверуласа пробудившись зі своїх марень, король обернувся й побачив, що чарівник саме нахилявся над непритомною дівчиною, яка впродовж усієї операції навіть не поворухнулася. Кров ще й досі струменіла з обрубків її зап’ястків, утворюючи калюжі на темній землі під нею. Дверулас із неприродною жвавістю, що сповнювала усі його рухи, схопив одаліску довгими жилавими руками і з легкістю її підняв. Усім своїм виглядом він нагадував трударя, який продовжує незавершену справу, але схоже, чародій завагався, перш ніж кинути дівчину до ями, що правитиме їй за могилу. І, поки минатимуть пори року, в тій могилі, зігрітій та освітлененій піднятою з пекла кулею, її поховане тіло гнитиме й живитиме корені тієї неприродної рослини, до якої прищеплені, як живці, її власні руки. Складалося враження, наче йому не хотілося відпускати свою розкішну ношу. Адомфа, який з цікавістю за ним спостерігав, із досі небувалою ясністю усвідомив несамовите зло і порочність, які, мов непереборний сморід, линули від згорбленого Дверуласового тіла та його викривлених кінцівок. 

І хоч як далеко сам король заходив у всіх можливих беззаконнях, але тієї миті його охопило неясне відчуття огиди. Дверулас нагадав Адомфі відразливу комаху, яку він якось застав за гидким копошінням. Король пригадав, як тоді розчавив ту комаху каменем… І зі спогадом його осяяло раптове натхнення, що завжди спонукало його до так само раптових учинків. У нього не було жодної такої думки, коли він увійшов до саду, казав він собі, одначе нагода була надто вже несподіваною і надто зручною, щоб нею знехтувати. Чарівник, як на те, саме стояв до нього спиною, а його руки були обтяжені пишновродою ношею. Підхопивши із землі залізного заступа, Адомфа замахнувся й опустив його на маленьку зморшкувату голову Дверуласа, вклавши в той удар чималу частину сили воїна, яку він успадкував від пращурів — героїв та піратів. Коротун, ще й досі тримаючи в руках Тулонею, повалився вперед, просто у глибоку яму.