Не буду докладно оповідати про необачності, через які я, легковажний чужинець із далеких країв, потрапив до рук тих страхітливих магів і містеріархів280, які служать левоголовому Онґові.
Болісно поминати мені ті необачності та подробиці мого арешту, а надто не хотів би я згадувати посипані розтовченим на порох адамантом ремені з драконячих кишок, якими людей розтягували голими; чи ту неосвітлену кімнату з шестидюймовими віконцями на рівні порога, крізь які з прилеглих катакомб сотнями заповзали розпухлі трупні хробаки. Досить буде лише сказати, що, вичерпавши запаси своєї страхітливої фантазії, інквізитори зав’язали мені очі та впродовж незліченних годин везли мене верхи на верблюді, а тоді, у досвітніх сутінках, залишили у тому лиховісному лісі. Вони сказали, що я вільний і можу йти, куди забажаю; і на знак Онґового милосердя дали мені з собою як припаси буханець черствого хліба та шкіряний міх зі смердючою водою. Опівдні того самого дня прийшов я до пустелі Йондо.
Дотепер, попри увесь жах, який вселяли в мене ті гнилі кактуси чи лихі істоти, що жили серед них, я не думав про повернення. Та зараз я зупинився, відаючи мерзенну легенду про край, куди потрапив, адже Йондо — це місце, до якого мало хто наважується вирушити свідомо та з власної волі. Ще менше тих, що повертаються звідти — а ті, що повертаються, бурмочуть щось про незнані жахіття та нетутешні скарби й довіку слабують на трясовицю, від якої тремтять їхні всохлі кінцівки, а до того ще й мають скажений полиск у вибалушених очах під побілілими бровами й віями; усе це анітрохи не заохочує інших мандрівців повторювати їхній шлях. Отож я вагався, стоячи на межі тих попелястих пісків і відчуваючи у відбитих нутрощах дрож нового страху. Було страшно йти далі й страшно вертатися, бо був я певен, що жерці заздалегідь підготувалися, щоб унеможливити останнє.
Тож невдовзі я рушив уперед, на кожному кроці занурюючись в огидну м’якість. За мною слідом рухались якісь довгоногі комахи, що зустрілися мені серед кактусів. Ці комахи мали колір трупа тижневої давності й були завбільшки з тарантулів, одначе, коли я розвернувся та розчавив найближчу з них, здійнявся сморід, і то такий нестерпний, що був навіть гидотніший за їхній колір, тому по змозі я не звертав на них уваги. Направду, істоти ті були найменшими жахами у моїй скруті. Переді мною, під велетенським нудотно-шарлатовим сонцем, простяглася нескінченна пустеля Йондо, неначе край з гашишного марення постав на тлі чорних небес. Ген удалині, на самісінькому краю, видніли ті кулясті гори, про які я вже оповів, однак усім тим обширом, який відділяв мене від них, розкинулися жахні прогалини сірої пустки та низенькі пагорби без жодного деревця, схожі на спини похованих чудовиськ. Прямуючи далі, побачив я величезні вирви, в яких колись заховалися метеорити, і різнобарвні коштовні камінці, яким я не годен був добрати назви, сліпучо сяяли й виблискували з порохняви.
Були там повалені кипариси — гнили коло поруйнованих мавзолеїв, на поцяткований лишайниками мармур яких виповзали гладкі хамелеони, тримаючи у пащах розкішні перлини.
Приховані невисокими гірськими хребтами, лежали міста, від яких не вціліло жодної стели — неосяжні предковічні міста, що зникали друзка по друзці, атом по атому, віддаючи себе на поживу нескінченності спустошення. Волочив я свої знесилені тортурами ноги понад купами уламків, які були колись величними храмами, і під моїми ногами упалі боги хмурилися у зогнилому пісковику та скоса позирали на мене з розколеного порфіру.
Над усім панувала лиховісна тиша, яку порушували хіба сатанинський регіт гієн і шарудіння гадюк у мертвому терновищі або ж у стародавніх садах, відданих на поталу кропиві та рутці.
Сходячи на вершину одного з багатьох курганоподібних узвиш, угледів я води химерного озера, незглибимо темного і зеленого, неначе малахіт, і оточеного сяйливими смугами солі. Ці води лежали у чашоподібній улоговині далеко піді мною, одначе майже під моїми ногами на вилизаних хвилями схилах насипом лежала прадавня сіль, тож і збагнув я, що озеро це — лише жалюгідні, гіркі та змілілі залишки якогось первісного моря. Спустившись донизу, підійшов я до темних вод і заходився був мити руки, але споконвічна ропа гостро та їдко вжалила їх, і швидко відмовивсь я від свого задуму, віддавши перевагу пороху пустелі, який повільно, наче саван, оповивав мене. Тут я і вирішив трохи перепочити, а голод змусив мене з’їсти дещицю з тієї вбогої та знущальної поживи, яку дали мені жерці. Я вирішив іти далі, скільки стане сил, і дістатися земель, що лежать на північ від Йондо.
Ті землі безлюдні, це справді так, але їхня безлюдність звичніша за ту, що притаманна Йондо; і, як відомо, час від часу до того краю навідуються деякі племена кочовиків. Якщо фортуна буде до мене прихильна, я міг би пристати до котрогось із тих племен.
