Я зупинивсь і зачекав, гадаючи, що знайшов нарешті прихисток, до якого мій непроханий супутник не насмілиться увійти, і дії тіні лише підтвердили мою думку: істота завагалася, а тоді оббігла круг колон, часто зупиняючись поміж ними; аж ось, невпинно скімлячи, врешті-решт забралася геть та й зникла у пустелі, подавшись у напрямку призахідного сонця.
Цілих пів години не наважувавсь я бодай поворухнутися; аж тоді неминучість ночі з усіма тими новими жахіттями, які вона, імовірно, принесе із собою, змусила мене продовжити рухатися на північ, допоки стане сил — адже зараз я був у самому серці Йондо, де могли мешкати демони або фантоми, які не шанують святилища вцілілих колон.
Тепер я йшов над силу, а сонячне світло дивним чином змінилося, адже червона куля наблизилася до позначеного курганами обрію, потонула й зотліла у поясі міазматичної імли, тимчасом як летка порохнява зруйнованих храмів та некрополів Йондо змішалася з лиховісними випарами, що здіймались аж до неба з величезної чорної безодні, яка лежить поза краєм світу.
У тому світлі вся пустка, всі кулясті гори, зміясті пагорби й загублені міста просякли примарним і дедалі темнішим шарлатом.
І тоді з півночі, де саме збиралися тіні, прийшла предивна постать: якась висока, повністю вкрита кольчугою людина — чи радше те, що, як я припустив, було людиною. Коли постать наблизилася до мене, похмуро брязкаючи на кожному кроці, ступаючи цією потрісканою землею, побачив я, що на ній був поцяткований патиною латунний обладунок і шолом з того самого металу, прикрашений закрученими рогами й зубчастим гребенем, який здіймався високо над її головою. Я сказав «головою», адже захід сонця вже догоряв, і я не міг ясно бачити на віддалі; але коли та примара порівнялася зі мною, помітив я, що під бровами химерного шолома, чию порожнечу на мить окреслило тліюче сонце, не було обличчя. А потім та постать, так само похмуро побрязкуючи, пройшла повз мене і щезла.
Одначе слідом за нею, перш ніж згасло останнє присмеркове світло, прийшла ще одна мара — вона простувала неймовірно широкими кроками, постійно спотикаючись, аж ось у червоних сутінках майже нависла наді мною — страхітлива мумія якогось прадавнього короля, ще й досі увінчана короною із золота, що анітрохи не втратило блиску. Однак очам моїм явився лик, спотворений чимось більшим, аніж просто часом і червою. Розірвані сповитки тріпотіли навколо її скелетоподібних ніг, а над короною, всіяною сапфірами та помаранчевими рубінами, страхітливо гойдалося й кивало чорне щόсь; одначе якусь мить я й гадки не міг скласти, що сáме то було. Коли це раптом посеред цього чогось розплющилися й засяяли пекельними жаринами два розкосі шарлатові ока, і два ікла, схожі на зміїні, зблиснули в роті, подібному до мавпячого. Плеската, голомоза, безформна голова на непропорційно довгій шиї невимовним чином схилилася донизу й зашепотіла щось на вухо мумії. А тоді цей титанічний труп одним сягнистим кроком подолав половину відстані між нами, і з бганок його дрантя здійнялася кощава рука. І ось безплотні пазуристі пальці, обважнілі від сяйливих самоцвітів, простяглися до мене та почали навпомацки шукати мою горлянку.
Назад, назад, крізь еони божевілля та страху — я утікав щодуху, й була то нестримна та нестямна втеча. Я утікав від незграбних пальців, які зависли у сутінках за моєю спиною, назад, назад, назавжди, не думаючи, не вагаючись, назад, до усієї тієї скверни, яку лишив був позаду; назад, у дедалі густіші сутінки, до безіменного, потрощеного руйновища, до примарного озера, до лісу бридких кактусів — і до жорстоких та цинічних інквізиторів Онґа, які чекали на моє повернення281.
Переднє слово
На ту пору, коли Джайлз Енґарт зник — а сталося це майже два роки тому, ми з ним дружили вже років з десять чи навіть більше, і я знав його настільки добре, наскільки будь-хто взагалі міг його знати. А втім, натоді ця справа була для мене не меншою таємницею, ніж для інших, і залишалася таємницею аж дотепер.
Подібно до решти, я іноді думав, що Енґарт разом із Еббонлі замислили усе це як одну величезну нерозв’язну містифікацію, і що самі вони досі десь живі та сміються зі світу, який був так глибоко спантеличений їхнім зникненням. І допоки я, зрештою, вирішив відвідати Кратер-Рідж282 і по змозі знайти ті дві кам’яні брили, про які йшлося в Енґартовій розповіді, нікому не вдавалося виявити жодного сліду зниклих чоловіків і не випадало почути найтуманнішої чутки щодо їхньої долі. На той час здавалося, що усій цій справі, найімовірніше, так і судилося залишитися надзвичайною та до нестями дражливою загадкою.
