І що далі просувалися земляни, то сильніше той уступ сталою шириною, нахилом і плавністю, а також напіваркою навислої вгорі скелі справляв на них враження рукотворної дороги. Але хто міг її створити й використовувати? В які забуті епохи її було вирішено витесати в скелі й для якої загадкової мети призначено? Уява мешканців Землі не могла сягнути за колосальні прірви марсіанської давнини, що розверзлися перед ними у тих моторошних запитаннях.
Беллман зауважив, що стіна повільно й поступово закручується всередину. Не було сумнівів у тому, що, простуючи дорогою, вони за якийсь час обійдуть усю безодню по колу. Либонь, та дорога, закручуючись повільною величезною спіраллю, виток по витку зміїлася вниз, до самих надр Марса.
Усі троє пройнялися святобливим острахом, їхні розмови стали коротшими й чергувалися з дедалі довшими проміжками мовчання. Спускаючись далі, земляни були страшенно збентежені, коли з глибин безодні до них знову долинув той своєрідний протяглий звук чи то комбінація звуків, яку вони вже чули в зовнішній каверні. Тепер той шум породжував у їхній уяві інші образи: шарудіння скидалося на скрегіт терпуга, а в тихому, методичному, багатозвучному цмаканні вчувалася невиразна подібність до звуку, з яким якесь велетенське створіння витягує ноги з трясовини.
Той звук було неможливо описати, він жахав. Почасти жах того шуму полягав у натяку на
Шум поволі слабшав і зрештою стих, справивши враження, ніби те, що його видавало, спустилося навпростець прямовисною стіною до найглибших глибин тієї безодні.
— Може, повернемося? — спитав Чиверс.
— Мабуть, що так, — без заперечень погодився Беллман. — Однаково ціла вічність пішла б на те, аби дослідити це місце.
Вони рушили назад тим самим шляхом, уздовж уступу. Тепер у них пробудилося те додаткове чуття, що попереджає людину про наближення зачаєної небезпеки; усі троє були стривожені та пильні. І хоч з віддаленням того дивного звуку безодню знов огорнула тиша, земляни хтозна-чому відчували, що вони не самі. Вони не могли знати, звідки і в якій формі прийде та небезпека; але пройнялися тривогою, яка щомиті могла перерости в паніку, тож ішли мовчки, й ніхто з них не згадував про відчуття, що їх охопило; не обговорювали вони й тієї моторошної таємниці, на яку випадково натрапили.
Тепер Маспік ішов трохи попереду решти. Вони вже здолали щонайменше половину відстані до старого каналу, що пролягав зовнішньою каверною, коли раптом його ліхтарик, промінь якого вигравав за двадцять футів попереду, висвітив стрій білястих постатей, які стояли по троє біч-о-біч, заступаючи шлях. Ліхтарики Беллмана та Чиверса, які йшли одразу за Маспіком, з огидною виразністю вихопили з пітьми кінцівки та обличчя істот, які стояли в перших рядах того тлумища, однак їхню кількість годі було визначити напевне.
Ті створіння, що стояли геть нерухомі й мовчазні, ніби чекаючи на землян, були загалом подібні до марсіанських тубільців — айгаї. Проте ці, схоже, були представниками якогось надзвичайно здеградованого та аномального роду, а їхні бліді, наче гриби, тіла вказували на багато епох життя під землею. А ще ці істоти були меншими за дорослих айгаї й сягали в середньому п’яти футів заввишки. Вони мали такі ж велетенські вивернуті ніздрі, відстовбурчені вуха та бочкоподібні груди, що й решта марсіан, — однак усі були безокими. На обличчях деяких із них там, де мали бути очі, видніли лише ледь помітні рудиментарні щілини; на обличчях інших зяяли глибокі й порожні очниці, наводячи на думку про видалення очних яблук.
— Господи, що за жахлива зграя! — скрикнув Маспік. — Звідки вони взялися? І чого вони хочуть?
— Навіть гадки не маю, — озвався Беллман. — Але наше становище дещо дражливе — хіба що вони мають дружні наміри. Певно, коли ми сюди увійшли, вони ховалися на уступах скелі в горішній каверні.
Відважно вийшовши наперед і заступивши собою Маспіка, він звернувся до тих істот гортанною мовою айгаї, чимало вокабул якої земляни заледве могли вимовити. Деякі з істот неспокійно заворушилися й видали кілька пронизливих, пискливих звуків, які мало нагадували мову марсіан. Було очевидно, що слів Беллмана вони не розуміли. Вдаватися ж до мови жестів, зважаючи на їхню сліпоту, було марно.
Беллман витягнув свого револьвера, спонукаючи решту вчинити так само.
— Маємо якось пробитися, — мовив він. — А якщо вони не дадуть нам безперешкодно пройти… — клацання зведеного курка завершило фразу.
Немовби тільки й чекавши на той металічний звук, мов на якийсь сигнал, тлумище сліпих білих істот зненацька зірвалося з місця і хлинуло вперед, на землян. Це було схоже на навалу автоматів — на нездоланну ходу машин: злагоджену, продуману та керовану якоюсь невидимою силою.
