Відчувши запаморочення, він одвернувся від прірви. Його супутники саме оглядали внутрішній простір печери. Скидалося на те, що вона мала рукотворне походження, адже, стрибаючи туди й сюди, промені ліхтарів висвітили ряди велетенських колон, оздоблених глибоко вкарбованими барельєфами. Хто й коли вирізьбив їх — ця загадка лишалася такою ж таємницею, як і питання про походження витесаної в скелі дороги. Деталі на барельєфах були відразливі, неначе безумні видіння; за швидкоплинну мить, коли їх торкалося світло ліхтарів, викарбувані образи вражали погляд землян, ніби лютий удар, виражаючи якесь позалюдське зло та бездонну згубність.
Та печера мала насправді приголомшливі розміри, вона простягалася далеко вглиб скелі й рясніла численними виходами, які, очевидно, вели до подальших розгалужень. Промені ліхтариків лише почасти виганяли тріпотливі тіні з уступчастих заглибин; вони вихоплювали нерівності далеких стін, що здіймалися у височінь, нависаючи вгорі у недосяжному мороці, вигравали на створіннях, які снували туди й сюди, неначе страхітливі живі гриби, і на якусь коротку мить надавали зримого існування тим блідим, схожим на поліпи рослинам, що бридкими масами чіплялися за оповитий нічною темрявою камінь.
Те місце непереборно тяжіло над ними, воно гнітило відчуття, тиснуло на мозок. Сам навколишній камінь видавався втіленням темряви, а світло й зір були лиш ефемерними зайдами у цих володіннях сліпців. Важким тягарем лягла на землян переконаність у тому, що втеча неможлива; ними опанувала якась дивна летаргія — вони навіть не обговорювали становища, в якому опинились, а лише безпорадно й мовчазно стояли на місці.
Невдовзі з мерзенного мороку знову з’явилося декілька марсіан. Так само справляючи враження керованих кимось автоматів, чим позначалися усі їхні дії, вони знову згуртувалися навколо трьох чоловіків і спонукали їх пройти далі в роззявлену пащу каверни.
Крок за кроком та химерна процесія прокажених несла усіх трьох за собою. Відразливі колони ставали численнішими, а сама печера перед ними робилася дедалі глибшою, відкриваючи неозорі перспективи, немов являючи видіння усілякої скверни, що дрімала у самому надирі333 ночі. Дорогою землян опосіло спочатку заледве помітне, але підступне й чимдалі сильніше відчуття сонливості, подібної до тієї, яку можуть спричиняти мефітичні випари. Люди щосили опирались їй, адже та оспалість була чимось темним і лиховісним. Вона охоплювала їх дедалі сильніше — а тоді вони дісталися самого осердя жаху.
Поміж товстими колонами, що підносились у на позір нескінченну височінь, підлога здіймалася, утворюючи пірамідоподібний вівтар із семи спадистих ярусів. На вершині того вівтаря навпочіпки примостилася статуя з блідого металу: якась істота, не більша за зайця, але невимовно потворна.
Марсіани з’юрмилися навколо землян. Один із них узяв Беллмана під руку, немовби спонукаючи його зійти на вівтар. Повільними кроками сновидця він піднявся похилими ярусами, і Чиверс із Маспіком подалися слідом за ним.
Нічого подібного до тієї статуї їм ще не випадало бачити на червоній планеті — чи будь-де інде. Вона була вирізьблена з білястого золота й зображала якусь горбату тварину з гладеньким навислим карапаксом334, з-під якого по-черепашачому випинали голова та кінцівки. Голова була пласка, наче в отруйної змії, трикутна — і безока. Від опущених кутів щілини злостивого рота, вигинаючись, стриміли вгору два хоботи, порожнисті й чашоподібні на кінцях. Істота мала ряди коротких ніг, які через рівні проміжки стриміли з-під карапакса, та чудернацького роздвоєного хвоста, що закручувався й переплітався під приземкуватим тілом; стопи були круглими і формою нагадували невеликі перевернуті кубки.
Нечистий і тваринний, неначе марення в нападі атавістичного божевілля, той ідол немовби дрімав на вівтарі. Він бентежив розум якимось підступним жахом, що повільно й непомітно проймав тих, хто на нього дивився; він уражав відчуття, викликаючи заціпеніння своїми еманаціями, притаманними якимось первісним теренам, що існували до сотворіння світла, і де різноманітні форми життя могли народжуватися, буяти й ліниво пожирати одна одну в сліпій твані.
У темряві земляни невиразно бачили, що той вівтар кишів сліпими марсіанами, які юрбами сунули повз них і тлумилися навколо статуї. Ніби в якомусь фантастичному ритуалі доторку, ті створіння пестили ідола своїми довгими сухорлявими пальцями, проводячи ними по його огидних обрисах. На їхніх звірячих обличчях відбивався наркотичний екстаз. Мимоволі, неначе сновидці в якомусь мерзенному сні, Беллман, Чиверс і Маспік наслідували їхній приклад.
Подобизна була холодна на дотик, а також вогка й липка, ніби нещодавно лежала на мулистому дні. Проте землянам видавалося, що вона була жива, пульсувала й надималася під пучками їхніх пальців. Від неї важкими й невпинними хвилями линули темні вібрації, якась опійна сила, що застилала очі та вливала у кров зловісну дрімоту.
