З відчуттям, що вони ковзають у дивну темряву, земляни невиразно усвідомлювали, як тиснуть на них тіла марсіан, тлумлячись і витісняючи їх з вершини вівтаря. Невдовзі деякі з них відсахнулися від статуї, ніби переситившись подібними до наркотика еманаціями, що линули від неї, й потягли трьох шукачів пригод похилими ярусами піраміди вниз, на долівку каверни. Досі тримаючи ліхтарики в збезсилілих пальцях, вони побачили, що там усе кишіло білими створіннями, які зібралися тут, щоб взяти участь у нечестивій церемонії. Крізь розмиті плями дедалі чорніших тіней, що застилали їм очі, троє чоловіків спостерігали, як хвилі марсіан, клекочучи, прокочувалися вгору й спадали додолу схилом піраміди, немов якийсь живий прокажений фриз.
Чиверс і Маспік, першими піддавшись тому наркотичному впливові, в глибокому безпробудному сні зісковзнули на долівку, одначе стійкішому Беллманові здавалося, ніби він падає й плине крізь світ безсвітних марень. Його відчуття були аномальними й незвичними до краю, просякнуті якоюсь похмурою,
Беллман не знав, чи змінилися ті похмурі видива глибоким сном без видінь. Його пробудження, темне та летаргійне, спершу нагадувало продовження марень. А тоді, розклепивши обважнілі повіки, він побачив жмут світла, що простягся підлогою, сіючись від його впалого ліхтаря. Промені світла лилися на щось, чого він у своєму очманілому стані напівсвідомості не міг розпізнати; втім, те щось стривожило його, і жах своїм доторком пробудив його відчуття до дійсності.
Поступово він збагнув, що предмет, який він бачив, був напівз’їденим тілом одного з безоких троглодитів. Деяких кінцівок бракувало, а рештки були погризені аж до самих чудернацько з’єднаних кісток.
Беллман непевно підвівся на ноги й роззирнувся навколо; очі його ще й досі застилали туманні тенета тіней. Чиверс і Маспік лежали коло нього у важкому заціпенінні, а на долівці каверни та на поверхні семиярусного вівтаря розпростерлися обожнювачі тієї снодійної статуї.
Решта його відчуттів почала пробуджуватися від летаргії, і йому здалося, що він почув якийсь знайомий звук: різке ковзання разом із розміреним прицмакуванням. Той звук віддалився поміж масивних колон, стихнувши за тілами, що поринули у сон. До повітря домішався важкий дух, подібний до смороду гнилої води, і Беллман побачив, що кам’яну долівку вкривали численні дивні мокрі кільця, які могли залишити обідки перевернутих чаш. Вони виглядали, неначе сліди ніг, і вели від напівпожертого марсіанина до тіней зовнішньої частини печери, яка межувала з проваллям; у тому самому напрямку віддалився й химерний шум, нині ставши нечутним.
Божевільний жах зринув у Беллмановій свідомості, переборюючи чари, які ще й досі його знечулювали. Він схилився над Маспіком і Чиверсом і заходився навпереміну грубо їх термосити, аж поки ті розплющили очі та запротестували, щось оспало бурмочучи.
— Вставайте, хай вам грець! — підганяв їх він. — Хтозна, чи ми ще колись матимемо нагоду втекти з цієї пекельної діри, тож зараз саме час скористатися з тієї, що нам випала.
За допомогою численних прокльонів і дорікань, а також завдяки чималим м’язовим зусиллям йому зрештою вдалося підвести своїх супутників на ноги. П’яно похитуючись, вони подалися слідом за Беллманом, який попровадив їх поміж розпростертих марсіан, подалі від піраміди, на якій засідав ідол із білого золота, досі наводячи згубну сонливість на своїх шанувальників.
Розум Беллмана немовби потьмарювала важка хмара, одначе дія опійних чарів почала слабшати. Він відчув, як повертається до життя його сила волі, а з нею пробуджується величезне бажання втекти з цієї безодні й від усього, що мешкало в її пітьмі. Решта двоє, значно глибше зневолені тією снодійною силою, заціпеніло й безмовно, наче тварини, прийняли його зверхність і провід.
