Зібрання творів полностью

— Розумію, — відказав Жеан. — Можете бути певні, що вміст сього фіала буде спожито. Навряд чи брат Амброуз зможе надто поквапитися, їдучи однохіддю на своєму білому віслюкові; йому не вдасться дістатися Війона раніше завтрашнього полудня. Ще вдоста часу, щоб його наздогнати. Звісно, він мене знає — принаймні, знає Жеана Мовесуара… Але се легко можна виправити. 

Азедарак із розумінням посміхнувся. 

— Передаю сю справу — і сей фіал — у ваші руки, Жеане. Звісно, незалежно від того, чим усе завершиться, а для мене, зважаючи на усі ті сатанинськії та досатанинськії засоби, що є у моєму розпорядженні, тії благуваті святенники великої загрози не становитимуть. Одначе надто вже зручно улаштувавсь я тут, у Зімі, а доля християнського єпископа, який живе в оточенні пахощів фіміаму та побожности, перебуваючи тим часом у злагоді з Лукавим, є, поза сумнівом, ліпшою за сповнене знегод і небезпек життя зневаженого та цькованого чаклуна. Я волію, щоб мене ніхто не діймав і не порушував мого спокою або ж не намагався усунути мене з моєї синекури142, коли сьому можна якось запобігти. 

А хай би Молох143 пожер того шмаркатого святенника Амброуза, — провадив він далі. — Певно, я вже старішаю та дурнішаю, якщо не запідозрив його раніше. Одначе віднедавна став я помічати, якого нажаханого та сповненого відрази вигляду набрав той юнак, і спало мені на думку, що, підглядаючи у замкову шпарину, побачив він відправлення підземного обряду. А вже згодом, почувши про його від’їзд, я мудро вирішив переглянути свою книгозбірню та виявив, що віднедавна в ній бракує Книги Ейбона, яка чаїть найдавніші заклинання та потаємну, забуту людством мудрість Іоґ-Сотота і Содаґві. Як вам відомо, я замінив попередню палітурку зі шкіри недолюдини-тубільця на оправу християнського місала144, виготовлену з овечої шкіри, і помістив той том поміж рядами цілком благопристойних молитовників. Сховавши книгу під рясою, Амброуз везе її, аби використати як переконливий доказ того, що я є відданим адептом чорних мистецтв. У всенькім Аверойні не знайдеться більше нікого, хто був би спроможний прочитати теє прадавнє гіперборейське писання, проте самих лишень ілюмінацій145 та малюнків, виконаних драконячою кров’ю, вистачить, щоб мене осудити. 

Якийсь час господар і слуга уважно дивилися один на одного, поринувши у багатозначне мовчання. Жеан із глибокою пошаною дивився на величну статуру, на пооране невблаганними зморшками обличчя, на тонзуру146, облямовану побитим сивиною волоссям, на дивний яскраво-червоний серпастий шрам на мертвотно-блідому чолі Азедарака та на жагучі цятки помаранчево-жовтого полум’я, що палали у холодних ебеново-чорних глибинах його очей. Азедарак, своєю чергою, з довірою споглядав лисячі риси обличчя, невиразну зовнішність і стримані манери Жеана, який міг бути — і, за потреби, був — будь-ким: від торговця коштовними тканинами до церковнослужителя. 

— Прикро мені, — підсумував Азедарак, — що аверойнське вище духівництво порушить питання стосовно моєї святості та благочестя. Але, гадаю, рано чи пізно сеє неминуче мало статися — навіть попри те, що основна відмінність межи мною та більшістю інших священнослужителів полягає у тому, що я служу Дияволу свідомо та з власної вільної волі, тимчасом як вони роблять те саме у святенницькій сліпоті… Хай там як, а ми мусимо зробити все можливе, щоб відтягти лиху годину привселюдної осороми та вигнання з нашого вигідно облаштованого кубельця. Наразі один лиш Амброуз може надати докази, що заподіють мені шкоди, а ви, Жеане, приберете Амброуза до світу, в якому його викривальні чернечі просторікування вже не матимуть великої ваги. Що ж до мене, то відтепер я діятиму з подвоєною пильністю. Наступний вивідувач, якого пришлють сюди з Війона, не виявить нічого, про що зможе доповісти своїм зверхникам — саму лише святобливість і ревну богомільність. 

  II