Ще до того, як мої думки та зір прояснилися достатньо, щоб зауважити довколишній краєвид, мене приголомшила дивна обставина: хоч увійшов я до склепів раннього пообіддя і мої мандри ними тривали не більше за декілька хвилин, а проте сонце вже котилося до небокраю. Світло теж було іншим — водночас яскравішим і м’якшим, аніж світло сонця, що бачив я над Аверойном; саме небо було насичено блакитним, без жодного натяку на осінню блідість.
Тепер я, дедалі сильніше ціпеніючи з подиву, роззирнувся довкола себе і не знайшов анічогісінько знайомого чи бодай правдоподібного у тій сцені, на якій я до сього з’явився. Попри всі розумні сподівання, не було тут ані жодної подоби пагорба, на якому стояв замок Фоссфламм, ані прилеглих до нього земель; натомість навколо мене розкинувся спокійний край пагористих лук, якими звивалася золотосяйна річка, плинучи у бік моря, темно-лазурові води якого виднілися понад верхівками лаврових дерев… Одначе в Аверойні немає лаврових дерев, а від моря його відділяють сотні миль: судіть самі, якими ж то цілковитими були сум’яття та спантеличення, що охопили мене тієї миті.
Та сцена була сповнена такої чарівності, якої мені ще ніколи не випадало уздріти. Трава на луках під ногами була м’якіша й блискучіша за смарагдовий оксамит і рясніла фіалками та різнобарвними асфоделями127. Темна зелень падубів відбивалася у золотавій річці, а ген удалині, на пологій вершині понад долиною, побачив я блідий відблиск мармурового акрополя. Усе було позначене ніжною та м’якою весною, що межувала з пишним літом. Я почувався так, наче потрапив до краю класичного міфу, до легенди Греції; мить за миттю увесь мій подив, усе зачудування щодо того, як я сюди потрапив, потонули у відчутті дедалі сильнішого захвату від досконалої, невимовної краси краєвиду.
Неподалік, у лавровому гаю, сяяв у пізніх променях сонця білий мармуровий дах. Мене вабила туди та сама принадність, яку я відчув, побачивши заборонений рукопис і руїни замку Фоссфламм, одначе зараз вона була набагато могутніша та нагальніша. З якоюсь незбагненною впевненістю знав я, що саме там завершаться мої пошуки, саме там дістану я винагороду за свою шалену та, либонь, не надто благопристойну цікавість.
Увійшовши до гаю, поміж деревами почув я сміх, який гармонійно поєднувався з тихим шелестом листя на ніжному, духмяному вітерці. Мені здалося, що побачив я невиразні постаті, які розтанули поміж стовбурами дерев, щойно я наблизився; одного разу стежку мені перебігло кошлате цапоподібне створіння з людськими головою і тулубом, немовби переслідуючи німфу, яка від нього тікала.
У самому серці гаю знайшов я мармуровий палац, який мав портик з доричними колонами. Коли я наблизився до нього, мене зустріли дві жінки, вбрані як античні рабині, і хоча моя грецька була вкрай кепська, я без жодних труднощів збагнув їхню мову, що відзначалася аттичною128 чистотою.
— Наша господиня, Нікея, чекає на вас, — сказали вони мені. Вже більше не міг я нічому дивуватись, а просто прийняв своє становище, відклавши усі запитання та припущення, як той, хто зрікається себе, поринаючи в чарівний сон. Певно, думалося мені, то й був сон, і я досі лежу в ліжку у монастирі, а проте ще ніколи досі не обдаровував мене сон такими ясними нічними видіннями виняткової краси. Внутрішня оздоба палацу була позначена розкішшю, що межувала з варварською і, вочевидь, належала до періоду занепаду Греції з притаманним йому змішанням грецької культури зі східними впливами. Мене попровадили крізь передпокій, що виблискував оніксом і полірованим порфіром129, до розкішно вмебльованого покою, де на ложі, оббитому пишними тканинами, напівлежала жінка, вродлива, неначе богиня.
Коли я побачив її, мене від голови до п’ят пройняло дрожем несамовитого та дивного відчуття. Мені доводилося чути, що іноді чоловіків, які вперше бачили певне обличчя чи образ, охоплювало раптове божевільне кохання, та ще ніколи не спізнавав я пристрасті такої сильної, такої всепоглинної, як та, що я одразу відчув до сеї жінки. Воістину, здавалося, ніби я кохав її вже дуже давно, не знаючи, що кохаю саме її, не маючи змоги визначити природу мого почуття чи якось ним керувати.
Вона була невисока, проте її статура вирізнялася витонченою чуттєвою чистотою ліній та обрисів. Її очі були темно-блакитні, наче сапфіри, і душа моя охоче поринула б у їхні розтоплені глибини, як у м’які безодні літнього океану. Вигин її вуст був таємничий і трохи скорботний та надзвичайно ніжний, немов у античної Венери. Перев’язане простою сріблястою стрічкою волосся, радше рудувате, ніж біляве, чарівливими хвилями спадало їй на шию, вуха та чоло. В її поставі змішувалися гордість і чуттєвість, королівська владність і жіноча поступливість. Її рухи були легкі та граційні, неначе зміїні.
