Всупереч супокійній красі лісового краєвиду, думки брата Амброуза були вкрай тривожними й опосідали юного ченця, поки той просувався дорогою, що вела крізь Аверойнський ліс між Зімом і Війоном. Жах угніздився в його серці, заворохобився там, як клубок злостивих гадюк; здавалося братові, ніби лиха
Їдучи верхи поміж похмурих сосен і зелених буків, Амброуз хотів би мати під сідлом якусь прудкішу тварину, ніж запропонований йому архиєпископом для сієї подорожі молочно-білий віслюк, який сумирно трюхикав уперед лісовим шляхом. Юнак відчував за спиною примарну загрозу, йому ввижалися глузливо вишкірені ґарґуйлячі150 мармизи, вчувалися кроки невидних переслідувачів, які, приховані гущавиною дерев і тінистими поворотами шляху, йшли за ним назирці на ногах із роздвоєними копитами. У навскісних променях вмирущого пообіддя здавалося, ніби помережений видовженими тінями ліс, затамувавши подих, прислухається до жаскої та скрадливої ходи істот, яким годі добрати назви. Та незважаючи на те, проїхав Амброуз уже чимало миль, а дорогою ще нікого не зустрів, і досі не побачив він у літньому лісі ані птаха, ані звіра, ані гадини.
Думи його зі сповненою страху наполегливістю повернулися до Азедарака, що видавався йому високим і страхітливим Антихристом, який випростовує свої чорні крила та велетенський тулуб, підносячись із полум’яної трясовини Абаддону151. Вже вкотре перед юнаковими очима постали підземелля єпископської господи, в яких однієї ночі він підгледів сповнену інфернального жаху та огиди сцену, посеред якої уздрів єпископа, оповитого яскравими звивистими клубами диму, що валували з нечестивих курильниць і змішувалися в повітрі з сірчистими та смолистими випарами самого Пекла; крізь випари ті розгледів Амброуз хтиво вигнуті кінцівки і риси мерзенних велетенських істот, що надималися та розчинялися за димною пеленою… Пригадавши видива тії, знову здригнувся чернець від викличної непристойності Ліліт, незмінної з доадамових часів152, знову затремтів від жаху, що навіював демон Содаґві, який прийшов із іншої галактики, та від гидливості перед сутністю з вищих вимірів, котру аверойнські чаклуни знали як Іоґ-Сотота.
«Яка ж то згубна могуть була притаманна сим прадавнім дияволам, — думав він, — якщо вже спромоглися вони помістити свого слугу, Азедарака, в самісіньке осердя Церкви та возвели у високий священний сан, гідний якнайбільшої довіри».
Упродовж дев’яти років лихий прелат, не знаючи ані суперництва, ані підозр, обіймав свою посаду та оскверняв сан єпископа Зімського діяннями такими безбожними, що перевершували навіть те, що чинили нехристи. Згодом, через джерела, які лишилися неназваними, до Климента дійшов поголос — сповнені перестороги нашіптування, які навіть сам архиєпископ не наважувався вимовити вголос; і тоді до Зіма було відряджено Амброуза, молодого бенедектинського ченця, Климентового небожа, щоб юнак спробував потайки розвідати усе про тую загноєну мерзоту, яка загрожувала доброчесності Церкви. Й лише тоді пригадали люди, як мало насправді відомо про Азедаракове минуле, якими слабкими були його підстави заявляти право на високий церковний чин, ба навіть на звичайний священницький сан; якими потаємними та сумнівними були ті кроки, завдяки яким він здобув свою посаду. Тоді й збагнули, що у справі сій не обійшлося без якогось грізного чаклунства.
З тривогою мислив Амброуз, чи вже догледів Азедарак зникнення з полиці
