Зненацька, не відчувши ані переходу, ані зіткнення, чернець усвідомив, що вже не падає. Непевна фантасмагорія, що допіру оточувала його зусібіч, поступилася місцем ясній та правдивій картині — одначе на картині тій не було й сліду постоялого двору «Бон Жуісанс» чи сьє де Емо.
Не ймучи віри власним очам, Амброуз роззирнувся навколо. Перед його поглядом постала воістину неймовірна місцина. В ясному світлі дня він сидів на великій гранітовій брилі, квадратній та грубо обтесаній. Довкруж нього, трохи віддалік, за відкритим простором трав’янистої галявини, височіли могутні сосни та розлогі буки предковічного лісу, гілля яких уже золотило своїм доторком сонце, що хилилося до небокраю. А просто перед ним стояло кілька чоловіків.
Здавалося, нібито чоловіки тії розглядали Амброуза з глибоким і майже побожним зачудуванням. Були вони бородаті й дикі з вигляду та вбрані у білі мантії такого крою, якого молодому ченцеві дотепер бачити не випадало. Волосся їхнє було довге та сплутане, неначе клубки чорних змій, а очі палали шаленим вогнем. У правиці кожен із них тримав грубо витесаного з каменю гострого ножа.
Амброуз запитував себе, чи не помер він зрештою, чи не були сії істоти чужинськими дияволами якогось незнаного пекла, що не згадано у жодному переписі. Перед лицем усього того, що сталося допіру, та у світлі його власних вірувань се припущення здалося Амброузові не таким уже й безпідставним. Із пострахом і тремом придививсь юнак до тих здогадних демонів та почав бурмотіти молитву, звертаючись у ній до Бога, який таким незбагненним чином покинув його, віддавши на поталу духовним ворогам. А тоді згадав Амброуз усю чаклунську могуть Азедарака, й зародивсь у нього інший здогад — що його у плоті викрадено з таверни «Бон Жуісанс» і допроваджено просто в руки тих досатанинських істот, які служили єпископові-химороднику. Переконавшись у своїй тілесній цілісності та неушкодженості й дійшовши висновку, що такий стан навряд чи властивий безплотній душі, а також що лісовий краєвид навколо нього заледве чи характерний для пекельних сфер, визнав юнак дію чаклунських сил за найправдоподібніше пояснення. Отже, він і досі був живий, і досі перебував на землі, хоча обставини та місце, в якому він опинився, були більш ніж загадкові та сповнені зловісної, незбагненної небезпеки.
Дивні істоти зберігали цілковите мовчання, неначе були надто приголомшені, аби заговорити. А втім, зачувши Амброузове молитовне мимрення, вони, здавалось, оговталися від несподіванки та не лише здобулися на голос, але й загаласували. Амброуз не міг розібрати ані слова з їхніх різких вокабул159, у яких сибілянти160, придихо́ві та гортанні звуки часто поєднувалися у спосіб, який вкрай важко відтворити язикові звичайної людини. У всякому разі, юнак уловив повторене кілька разів слово «Тараніт» і запитав себе, чи не було те слово йменням якогось особливо зловорожого демона.
Звучання мови тих химерних істот почало набирати подоби грубого ритму, нагадуючи інтонації якогось первісного піснеспіву. Двоє з них виступили наперед і схопили Амброуза, а тим часом їхні супутники піднесли свої голоси у пронизливій, переможній літанії.
Амброуза, який заледве чи розумів, що́ сталося, і ще менше тямив, що́ з ним має статися далі, кинули навзнак на гранітну брилу. Один із поневолювачів тримав його, а другий тим часом високо здійняв над юним ченцем гостро заточений кремінний клинок. Вістря погойдувалося у повітрі над Амброузом, і чернець, охоплений раптовим жахом, усвідомив, що не мине й миті, як воно зі страшною швидкістю впаде та прохромить його серце.
А тоді за демонічним піснеспівом, який здійнявся у божевільному, злостивому шаленстві, ченцеві вчувся солодкозвучний та владний жіночий голос. У нестямному сум’ятті нажаханому Амброузові слова ті видалися чужинськими та безглуздими, однак його полонителі їх вочевидь зрозуміли та сприйняли за незаперечний наказ. Рука з кам’яним ножем неохоче опустилася, і Амброузові було дозволено знову сісти на пласкій брилі.
Його рятівниця стояла на краю відкритої галявини у розложистій тіні прадавньої сосни. Тієї миті вона вийшла вперед, і вбрані у білі одіяння чоловіки з видимою пошаною відступили перед нею. Була вона дуже висока, поводилася безстрашно й величаво, і одягнена у шати темно-блакитної барви, які мерехтіли, немовби всіяне зорями небо літньої ночі. Волосся її було заплетене у довгу золотаво-рудувату косу, важку, неначе лискучі кільця якоїсь східної змії. Очі були дивовижного бурштинового кольору, вуста — ніби цинобра, до якої домішувалася прохолода лісового затінку, а бездоганна шкіра — біла, немов алебастр. Амброуз бачив, що жінка ся надзвичайно вродлива, одначе вона викликала у нього такий святобливий трепет, який він відчував би хіба перед самою королевою, проте до відчуття сього домішувалася й дещиця того остраху, що пройняв би усякого чеснотливого молодого ченця у небезпечній присутності спокусливої сукуби.
