Зі шлунками, повними індички та гарбузового пирога, портвейну й еспресо, утомлені гості йшли додому. Їхні ліхтарики гойдалися, наче величезні світлячки. Джейн поцілувала Пітера і Клару й побажала їм на добраніч. Це був затишний, нічим не примітний, завчасний День подяки з друзями. Клара дивилася, як Джейн ішла звивистою стежкою лісом, що з’єднував їхні домівки. Ще довго після того, як вона зникла з поля зору, було видно її ліхтарик — яскраве біле світло, як у Діогена. Лише коли Клара почула нетерплячий гавкіт собаки Джейн, Люсі, вона обережно зачинила двері. Джейн була вдома. У безпеці.
Арману Ґамашу зателефонували в неділю на День подяки саме тоді, коли він виходив зі своєї монреальської квартири.
Його дружина Рейн-Марі вже сиділа в машині, і єдиною причиною, чому він досі не їхав на хрестини онуки, було те, що йому раптово знадобилося скористатися вбиральнею.
—
—
Після десятиліть роботи в поліції Квебеку, здебільшого у відділку вбивств, ці слова досі викликали в нього хвилювання.
— Де? — він уже тягнувся до блокнота й ручки, що лежали поруч із кожним телефоном у їхній квартирі.
— Село у Східних кантонах. Три Сосни. Я можу забрати вас за чверть години.
— Ти вбив цю людину? — запитала Рейн-Марі свого чоловіка, коли Арман повідомив їй, що його не буде на двогодинній службі на жорстких лавах у незнайомій церкві.
— Якщо я, я дізнаюся. Хочеш піти?
— А що ти зробиш, якщо я скажу «так»?
— Я був би щасливий, — чесно відповів він.
Після тридцяти двох років шлюбу він все ще не міг натішитися Рейн-Марі. Він знав, що якби вона колись разом із ним розслідувала вбивство, то робила б усе належним чином. Здавалося, вона завжди знала, як правильно зробити. Ніколи жодних драм, жодного невдоволення. Він довіряв їй.
І знову вона вчинила правильно, відхиливши його запрошення.
— Я просто вчергове скажу їм, що ти п’яний, — мовила вона, коли він запитав, чи не розчарується її сім’я, якщо його там не буде.
— Хіба ти не казала їм, що минулого разу, коли я пропустив родинну зустріч, я був у лікувальному центрі?
— Гадаю, це не спрацювало.
— Мені дуже шкода тебе.
— Я страждаю за свого чоловіка, — відповіла Рейн-Марі, сідаючи на водійське сидіння. — Бережи себе, серденько, — сказала вона.
— Добре,
Він повернувся до свого кабінету в їхній квартирі на третьому поверсі й підйшов до величезної карти Квебеку, яка висіла на одній зі стін. Його палець рухався на південь від Монреаля до східних містечок і зупинився біля кордону зі Сполученими Штатами.
«Три Сосни… Три Сосни, — повторював він, намагаючись знайти село. — Може, воно називається якось інакше? — запитав він себе, уперше не в змозі знайти село на такій детальній мапі. — Можливо,
Він пройшовся великою квартирою, яку вони купили в кварталі Утремон в Монреалі, коли народилися діти; і, хоча діти вже давно переїхали й мали власних дітей, це місце ніколи не здавалося порожнім. Головне, щоб поряд була Рейн-Марі. На піаніно стояли фотографії, а полиці були забиті книжками як свідчення добре прожитого життя. Рейн-Марі хотіла виставити і його подяки, та він делікатно відмовився. Щоразу, коли він натрапляв у своєму кабінеті на подяки в рамочках, він згадував не офіційну поліцейську церемонію, а обличчя мертвих і живих, які вони залишили по собі. Ні. Їм не було місця на стінах його будинку. А тепер, після справи Арно, нагородження повністю припинилися. Утім, достатньою нагородою йому була його родина.
Агент Іветт Ніколь носилася по своєму будинку, шукаючи гаманець.
— Тату, ну ж бо, ти ж мав його бачити, — благала вона, дивлячись на настінний годинник і його безжальний рух.
Батько, здається, завмер на місці. Він бачив її гаманець. Раніше протягом дня він брав його і клав туди тихенько двадцять доларів. Це була їхня маленька гра. Він давав їй додаткові гроші, а вона вдавала, що не помічала; хоча час від часу він повертався додому з нічної зміни на пивоварні, а в холодильнику лежав еклер з його ім’ям, написаним її чітким, майже дитячим почерком.
Він узяв її гаманець кілька хвилин тому, щоб покласти туди гроші, але коли пролунав дзвінок доньці, щоб вона з’явилася у справі про вбивство, він зробив те, чого й на думці ніколи не мав. Він сховав його разом із її поліцейським посвідченням. Маленьким документом, який вона заробляла багато років. Він спостерігав, як вона скидає подушки з дивана на підлогу. Він розумів, що в пошуках дочка переверне все навколо.
— Допоможи мені, тату, я мушу його знайти.
