Вона повернулася й поглянула на нього величезними, сповненими розпачу очима. Їй хотілося знати, чому він просто стоїть у кімнаті й нічого не робить. Це був її великий шанс, момент, про який вони говорили роками. Скільки разів вони ділилися мрією про те, що одного дня вона потрапить до поліції? Нарешті це сталося, і тепер, завдяки наполегливій праці і, будьмо відвертими, її власним природним талантам слідчого, вона отримала шанс працювати у відділку вбивств із Ґамашем. Її батько знав про нього все. Стежив за його кар’єрою в газетах.
— Твій дядько Сол мав шанс потрапити в поліцію, але він його профукав, — казав їй батько, хитаючи головою. — І зганьбився! А ти знаєш, що трапляється з невдахами?
— Вони занапащають своє життя. — Іветт знала правильну відповідь на це запитання. Їй розповідали цю сімейну історію відтоді, як у неї з’явилися вуха, щоб чути.
— Дядько Сол, твої дідусь і бабуся. Усі. Тепер ти, Іветт, у нас найрозумніша. Ми розраховуємо на тебе.
І вона перевершила всі очікування, пройшовши відбір до поліції Квебеку. За одне покоління її родина пройшла шлях від жертв режиму в Чехословаччині до тих, хто встановлював правила. Колись на них наставляли зброю, а тепер зброя була в їхніх руках.
Їй подобалося їхнє теперішнє становище.
Але тепер єдине, що стояло між здійсненням усіх їхніх мрій і невдачею, як у дурного дядька Сола, був її зниклий гаманець і поліцейське посвідчення. Годинник цокав. Вона сказала старшому інспектору, що буде в нього за п’ятнадцять хвилин. Це було п’ять хвилин тому. У неї залишилося десять, щоб проїхати через усе місто й купити дорогою кави.
— Допоможи мені, — благала вона, висипаючи вміст сумочки на підлогу вітальні.
— Ось воно. Її сестра Анжеліна вийшла з кухні, тримаючи гаманець і посвідчення. Ніколь ледве не впала на Анжеліну й, поцілувавши її, кинулася надівати куртку.
Арі Нікулас спостерігав за своєю улюбленою молодшою дитиною, намагаючись запам’ятати кожен сантиметр її дорогоцінного личка й намагаючись не піддатися жалюгідному страху, що гніздився в його шлунку. Що він накоїв, уклавши їй у голову цю безглузду ідею? Він не втратив ніякої родини в Чехословаччині. Вигадав це, щоб пристосуватися, щоб видаватися героїчним. Бути великою людиною в новій країні. Але його дочка повірила в це, повірила, що колись був дурний дядько Сол і безжалісно вбита сім’я. Тепер це зайшло надто далеко. Він не міг сказати їй правди.
Іветт кинулася в його обійми й поцілувала в зарослу щетиною щоку. Він затримав її на мить довше, ніж зазвичай, і вона зупинилася, дивлячись у його втомлені, напружені очі.
— Не турбуйся, тату. Я тебе не підведу.
І вона пішла.
Він тільки встиг помітити, як крихітний локон її темного волосся зачепився за вухо й повиснув там.
Іветт Ніколь подзвонила у двері за п’ятнадцять хвилин після того, як поклала слухавку. Незграбно стоячи на ґанку, вона озирнулася. Це було привабливе помешкання, на відстані легкої прогулянки від магазинів і ресторанів уздовж вулиці Бернар. Утремон був зеленим районом, населеним інтелектуальною та політичною елітою французького Квебеку. Вона бачила старшого інспектора в штаб-квартирі, як він метушився коридорами, завжди з групою в потоці людей. Він був високопосадовцем і мав репутацію наставника для тих, кому пощастило працювати з ним. Іветт вважала, що їй пощастило.
Він швидко відчинив двері, саме поправляючи на голові твідовий кашкет, і тепло усміхнувся їй. Він простягнув їй руку, і після короткого вагання вона потиснула її.
— Я старший інспектор Ґамаш.
— Для мене це честь.
Коли пасажирські дверцята машини без розпізнавальних знаків відчинилися, Ґамаш уловив аромат кави з Тім Гортонз[22] у картонних стаканчиках, який неможливо було сплутати з чимось іншим, а також інший аромат. Бріош[23]. Молода агентка впоралася зі своєю домашньою роботою. Лише під час розслідування вбивства він пив каву з фастфуду. Вона настільки асоціювалася в його уяві з командною роботою, довгими годинами, перебуванням у холодних, сирих полях, що його серце калатало щоразу, коли він відчував запах кави з автомата й мокрого картону.
— Я завантажила попередній звіт з місця події. Друкована копія в теці позаду.
Ніколь махнула рукою в бік заднього сидіння, повертаючи з бульвару Сен-Дені до автостради, яка мала провести їх через міст Шамплейн і далі за місто.
Решту шляху вони проїхали мовчки. Він тим часом читав мізерну інформацію, пив каву, їв булочки і спостерігав, як пласкі фермерські угіддя навколо Монреаля наближаються й перетворюються на пагорби з пологими схилами, а потім на гори, укриті яскравим осіннім листям.
