Клара злегка всміхнулася й підвелася, простягнувши руку, і плед сповз із її плеча. Ґамаш знав: звичка до ввічливості настільки вкоренилася в людях, що навіть під час жахливої особистої втрати вони все одно всміхалися.
— Прийміть мої щирі співчуття, — сказав він Кларі.
— Дякую.
— Я б хотів, щоб ви сіли он туди, — прошепотів Ґамаш до Ніколь, указуючи на простий сосновий стілець біля дверей до передпокою, — і робили нотатки.
«Нотатки, — подумки повторила Ніколь. — Він ставиться до мене, як до секретарки. Після двох років у поліції Квебеку мене просять сидіти й занотовувати».
Інші влаштувалися за кухонним столом. Вона зауважила, що ні Ґамаш, ні Бовуар не дістали своїх блокнотів.
— Ми вважаємо, що смерть Джейн Ніл була нещасним випадком, — почав Ґамаш, — але в нас є проблема. Ми не можемо знайти зброю, і ніхто не з’явився з повинною, тож, боюся, нам доведеться розслідувати це як підозрілу смерть. Чи можете ви пригадати когось, хто міг би хотіти зашкодити вашій подрузі?
— Ні. Жодної душі. Джейн улаштовувала розпродажі випічки й уживаних речей для Спілки вірянок англіканської церкви тут, у церкві Святого Томаса. Вона була шкільною вчителькою на пенсії. Вона вела тихе, одноманітне життя.
— Місіс Морров?
Клара на мить замислилася, чи принаймні спробувала. Утім, її мозок був ошелешений і не здатний дати чітку відповідь.
— Хтось виграє від її смерті? — Ґамаш сподівався, що їй буде легше відповісти на чіткіше запитання.
— Я так не думаю, — заперечила Клара, відчуваючи себе дурепою через надмірні емоції. Гадаю, вона почувалася спокійно, хоча ми ніколи про це не говорили. Тут за невеликі гроші багато чого можна купити. Вона вирощувала власні овочі, але більшу частину віддавала. Мені завжди здавалося, що вона робила це більше для розваги, ніж через необхідність.
— А як щодо її будинку? — запитав Бовуар.
— Так, він буде коштувати досить дорого, — сказав Пітер. — Але досить дорого за стандартами Трьох Сосен, а не Монреаля. Вона могла б отримати за нього, мабуть, півтори сотні тисяч. Можливо, трохи більше.
— Чи міг би хтось в інший спосіб виграти від її смерті?
— Вочевидь, ні.
Ґамаш підвівся.
— Нам потрібен так званий «оперативний штаб». Приватне місце, де ми можемо облаштувати тимчасову штаб-квартиру тут, у Трьох Соснах. Можете порекомендувати нам підходяще місце?
— Залізнична станція. Вона більше не використовується за призначенням. Там розташована штаб-квартира добровільної пожежної команди. Я впевнений, що вони будуть не проти потіснитися.
— Боюся, нам потрібно щось більш приватне.
— Є старий шкільний будинок, — запропонувала Клара.
— Той, де працювала міс Ніл?
— Так, — підтвердив Пітер. — Ми проходили повз нього сьогодні вранці. Він належить Гедлі, але зараз там клуб зі стрільби з лука.
— Стрілецький клуб? — перепитав Бовуар, ледве вірячи своїм вухам.
— Він існує тут уже давно. Ми з Беном заснували його багато років тому.
— Будівля зачинена? У вас є ключ?
— Гадаю, десь є. У Бена теж є, напевне. Але там ніколи не замкнено. Може, варто було б.
Він подивився на Клару, шукаючи її думки або розради. Але її обличчя нічого не виражало. Ґамаш кивнув Бовуару, який узяв свій стільник і телефонував, поки інші говорили.
— Я хотів би скликати збори громади вранці, — сказав Ґамаш, — у церкві Святого Томаса, об 11:30. Але нам треба, щоб про них дізналися всі.
— Це легко. Тільки скажіть Олів’є, і там буде вся провінція, і весь акторський склад «Котів»[39]. А його партнер, Ґабрі, — диригент хору.
— Гадаю, нам не знадобиться музика, — зауважив Ґамаш.
— Я згоден, але вам треба потрапити туди. У нього є ключі.
— Лучний клуб відчинений, а церква зачинена?
— Священник із Монреаля, — пояснив Пітер.
Ґамаш попрощався, і вони втрьох пішли вже знайомою сільською лукою.
Вони ступали по опалому листю й інстинктивно загрібали його ногами, здіймаючи слабкий шуркіт і наповнюючи повітря мускусним осіннім ароматом.
Готель, де пропонували ночівлю та сніданок, стояв упритул до ряду комерційних будівель, на розі Олд Стейдж Роуд — ще одного шляху з Трьох Сосен. Колись це місце слугувало зупинкою диліжансів на жвавому шляху між Вільямсбургом та Сент-Ремі. Ставши давно непотрібним, з приїздом Олів’є та Ґабрі воно вдруге відкрило своє покликання — приймати втомлених мандрівників.
Ґамаш повідомив Бовуару, що має намір отримати інформацію та забронювати номер.
— Надовго? — запитав Бовуар.
— Доки все не вирішиться, інакше в нас заберуть цю справу.
— Багет, мабуть, був з біса добрий.
— Скажу тобі, Жане Ґі, якби він поклав на нього гриби, я б купив це кляте бістро й переїхав би сюди. Тут буде набагато зручніше за деякі місця, у яких нам доводилося опинятися.
Це була правда. Їхні розслідування заводили їх далеко від дому — до Кууджуака і Гаспе, Шеффервіля і Джеймс Бея. Вони мусили залишати домівку на багато тижнів поспіль. Бовуар сподівався, що цього разу все буде інакше, бо село розташовувалося близько від Монреаля. Очевидно, ні.
— Забронюйте й мені кімнату.
— Ніколь? — гукнув він, обертаючись назад. — Теж хочете залишитися?
Іветт Ніколь відчула, що тільки-но виграла в лотерею.
