— Щотижня, коли ви з Джейн розмовляли, я слухав і малював. Протягом багатьох років. Створював свої найкращі роботи, слухаючи вас двох. Це трохи нагадувало час, коли я в дитинстві лежав у ліжку і слухав, як унизу розмовляють мама з татом. Це заспокоювало. Але тут було щось більше. Ви з Джейн говорили про все. Про садівництво, книги, стосунки, кулінарію. І ви говорили про те, у що ви вірите. Пам’ятаєш?
Клара опустила погляд на свої руки.
— Ви обидві вірили в Бога. Кларо, ти повинна зрозуміти, у що ти віриш.
— Що ти маєш на увазі? Я знаю, у що я вірю.
— У що? Скажи мені.
— Відвали. Дай мені спокій! — Тепер вона накинулася на нього. — Де твої сльози? Де? Ти мертвіший за неї. Ти навіть плакати не можеш. І що тепер? Хочеш, щоб я припинила? Ще й дня не минуло, а ти вже що? Знудився? Більше не центр всесвіту? Хочеш, щоб усе повернулося на круги своя, так просто? — Клара клацнула пальцями перед його обличчям. — Ти мені огидний!
Пітер відсахнувся від нападків, ображений. Йому хотілося сказати все те, що, як він знав, завдасть їй болю так само, як вона щойно завдала йому.
— Забирайся геть! — прокричала вона крізь гикавку та схлипи.
І йому захотілося піти. Він хотів піти з учорашнього ранку. Але він тоді залишився. І тепер, більше ніж будь-коли, він волів утекти. Хоч ненадовго. Прогулятися вулицею Коммонс, випити кави з Беном. Прийняти душ. Це здавалося таким розумним і таким виправданим. Натомість він нахилився до неї знову, взяв її замурзані шмарклями руки у свої і поцілував. Вона спробувала вирватися, але він міцно тримав її.
— Кларо, я кохаю тебе. І я знаю тебе. Ти повинна з’ясувати, у що ти віриш, у що ти по-справжньому віриш. Усі ці роки ти говорила про Бога. Ти писала про свою віру. Ти створювала ангелів у танці й охоплених бажанням богинь. Чи є Бог тут, зараз, Кларо? Чи є Він у цій кімнаті?
Лагідний голос Пітера заспокоїв Клару. Вона почала прислухатися.
— Він тут? — Пітер повільно підніс вказівний палець до її грудей, не торкаючись їх. — Джейн із ним?
Пітер продовжував. Він знав, куди він мав іти. І цього разу його місце було не деінде, а тут.
— На всі ті питання, які ви з Джейн обговорювали, над якими сміялися і через які сперечалися, вона має відповідь. Вона зустріла Бога.
Клара роззявила рота від подиву й утупилася прямо перед собою. Там. Він був там. Її материк. Он де вона могла заспокоїти своє горе. Джейн була мертва. І вона була тепер із Богом. Пітер мав рацію. Вона або вірила в Бога, або не вірила. Обидва варіанти були би прийнятними і зрозумілими. Але вона більше не могла говорити, що вірить у Бога, проте діяти інакше. Вона направду вірила в Бога. І вона вірила, що Джейн була з Ним. І раптом її біль і горе стали людськими і природними. І здоланними. Вона знайшла для них місце — місце, де Джейн була з Богом.
Це було таким полегшенням. Вона подивилася на Пітера, який схилив до неї своє обличчя. Темні кола під очима. Сиве хвилясте волосся, що стирчало на всі боки. Вона помацала своє волосся і в хаосі, що панував у неї на голові, знайшла шпильку-затискач у вигляді качечки. Витягнувши її, а разом із нею пасмо волосся, вона поклала руку на потилицю Пітера й мовчки притягнула його до себе. Іншою рукою пригладила його неслухняне волосся та сколола своєю шпилькою. І прошепотіла на вухо:
— Дякую. Пробач мені.
І Пітер розплакався. На свій жах, він відчув, що в очах запекло і з них полилися сльози, а в горлі нестерпно запекло. Він більше був не в змозі контролювати свої почуття, усе вирвалося назовні. Пітер плакав так, як плакав дитиною, коли, лежачи в ліжку і слухаючи заспокійливу розмову своїх батьків, що доносилася знизу, він зрозумів, що вони говорили про розлучення. Він обійняв Клару, притиснув її до грудей і молився, щоб ніколи її не втратити.
Зустріч у штаб-квартирі поліції Квебеку в Монреалі тривала недовго. Коронер[46] сподівалася отримати попередній звіт уже після обіду і привезти його до Трьох Сосен дорогою додому. Жан Ґі Бовуар повідомив про свою розмову з Робертом Лем’є з поліції Ковансвіля — як і раніше, той палав бажанням допомогти.
— Він каже, що сама Йоланда Фонтейн чиста. Є непевні підозри щодо її слизьких дій у ролі агента з нерухомості, утім поки що нічого протизаконного. Але її чоловік і син досить відомі в поліції — як у місцевій, так і в поліції Квебеку. Чоловік — Андре Маленфан, тридцяти семи років. П’ять приводів за пияцтво та порушення громадського порядку. Два напади. Два проникнення зі зломом.
— Відбував покарання? — запитав Ґамаш.
— Кілька відсидок у Бордо, безліч ночей у місцевій в’язниці.
— А син?
— Бернар Маленфан. Чотирнадцять років. Здається, наслідує свого батька. Некерований. Багато скарг зі школи. Багато скарг від батьків.
— Хлопця коли-небудь у чомусь звинувачували?
— Ні. Лише кілька суворих бесід.
Кілька офіцерів у кабінеті цинічно пирхнули. Ґамаш вивчив Жана Ґі Бовуара досить добре, щоб знати: він завжди залишає головне наостанок. І мова тіла Бовуара підказувала комісару, що він має рацію.
