— Але, — промовив Бовуар, і його очі переможно засвітилися, — Андре Маленфан — мисливець. Тепер, маючи судимості, він не може отримати дозвіл на полювання з рушницею. Проте…
Ґамаш насолоджувався, спостерігаючи, як Бовуар потурає своєму прагненню справити враження й на повну використовує свою схильність до театральних ефектів. Драматична пауза.
— Цього року він уперше подав заяву й отримав дозвіл на полювання з луком.
Та-дам!
Нарада закінчилася. Бовуар роздав завдання, і команди розійшлися. Коли кабінет звільнився, Ніколь хотіла встати, але Ґамаш зупинив її. Вони були наодинці, і він хотів спокійно поговорити. Він спостерігав за Ніколь під час наради — вона знову обрала місце подалі від інших, не хапала каву й данську випічку разом із іншими. Фактично утримувалася від усього, що робили інші. Це бажання відокремити себе від команди межувало з упертістю. Одяг, який вона носила, був простий, не такий, який можна було б очікувати від мешканки Монреаля років двадцяти п’яти. Бракувало характерної квебецької яскравості. Він розумів, що звик до певної індивідуальності серед членів його команди. Але Ніколь, здавалося, щосили намагалася бути невидимою. Її костюм був тьмяно-синього кольору, зшитий з дешевого матеріалу. Злегка підбиті плечі із грудочками поролону волали про те, що він був куплений на розпродажу. З-під пахв виповзала тонка біла лінія, що позначала межу, до якої вона спітніла, коли востаннє одягала цей костюм. І не випрала його. Цікаво, чи не вона сама шила собі одяг. Цікаво, чи вона все ще живе вдома з батьками. Вони, напевне, пишаються нею? Наскільки сильно вони на неї тиснуть, спонукаючи до успіху? Чи все це пояснює ту єдину рису, що так відрізняє її від інших? Її самовдоволення.
— Ви стажер, ви тут, щоб учитися, — тихо сказав він, відкрито дивлячись у злегка насуплене обличчя. — Тому передбачається, що вас вчитимуть. Вам подобається вчитися?
— Так, сер.
— І як ви вчитеся?
— Перепрошую?
— Питання зрозуміле. Подумайте над ним, будь ласка, і дайте відповідь.
Його темно-карі очі, як завжди, були живими й доброзичливими. Він говорив спокійно, але твердо. Без ворожості, але з очікуванням. Його тон явно був тоном керівника, що розмовляє зі стажером. Вона була вражена. Ще вчора він був таким привітним, таким ввічливим, і вона подумала, що зможе цим скористатися. Тепер вона почала усвідомлювати свою помилку.
— Я вчуся спостерігаючи та слухаючи, сер.
— І?
І що? Вони сиділи, і в Ґамаша був такий вигляд, ніби той мав у своєму розпорядженні цілий день, хоча Ніколь знала, що він планував провести громадські збори у Трьох Соснах усього за дві години, і їм ще треба було доїхати туди. Мозок Ніколь загальмував. І… і…
— Поміркуйте про це. Сьогодні ввечері розкажете мені, що ви придумали. А зараз дозвольте мені розповісти вам, як я працюю і чого я очікую від вас.
— Так, сер.
— Я спостерігаю. Я дуже добре вмію спостерігати. Підмічаю деталі. І слухаю. Уважно прислухаюся до того, що́ люди говорять, які слова, який тон обирають. Чого вони не говорять. І це, агенте Ніколь, головне. Вибір.
— Вибір?
— Ми обираємо наші думки. Ми обираємо способи сприйняття інформації. Ми обираємо своє ставлення. Ми можемо так не думати. Можемо не вірити, але це так. Я точно знаю, що це так. Я бачив досить доказів, раз за разом; про це свідчили численні трагедії. І численні перемоги. Справа у виборі.
— Як вибір школи? Чи обіду?
— Вибір одягу, зачіски, друзів. Так. Із цього все починається. Життя — це вибір. Цілодобово, щодня. З ким ми балакаємо, де сидимо, що говоримо, як говоримо. І наше життя обумовлено нашим вибором. Це водночас і просто, і складно. І має вирішальне значення. Тому, коли я спостерігаю, я спостерігаю саме за цим. За вибором, який роблять люди.
— Що я можу зробити, сер?
— Ви можете вчитися. Ви можете дивитися і слухати, і робити те, що вам кажуть. Ви стажер. Ніхто не очікує, що ви все знаєте. Якщо ви вдаєте, що знаєте, ви насправді не збираєтеся чогось учитися.
Ніколь відчула, що червоніє, і прокляла своє тіло, яке зраджувало її, скільки вона себе пам’ятала. Вона легко шарілася. «Можливо, — пролунав якийсь голос із глибини, нижче від рівня рум’янцю, — можливо, якщо перестати прикидатися, то й червоніти перестанеш». Але цей голос був надто слабкий.
— Я спостерігав за вами вчора. Ви таки добре попрацювали. Ви швидко наштовхнули нас на думку про стрілу. Чудово. Але ви також маєте слухати. Слухати селян, слухати підозрюваних, слухати плітки, прислухатися до своїх інстинктів і слухати своїх колег.
Ніколь сподобалося, як це звучить. Колеги. Раніше вона їх не мала. У дорожньо-патрульній поліції Квебеку вона працювала більш-менш самостійно; а до того, у місцевому відділенні Репантіньї, їй завжди здавалося, що люди тільки й чекають, щоб напакостити їй. Було б добре мати колег. Ґамаш нахилився до неї.
— Ви маєте зрозуміти, що у вас є вибір. Існує чотири речі, які ведуть до мудрості. Ви готові до них?
Вона кивнула, гадаючи, коли ж дійде черга до роботи поліції.
— Це чотири речення, які ми вчимося вимовляти, причому маючи на увазі саме те, що кажемо.
