Він зачинив двері й зробив крок назад. Саме тоді, як його спина торкнулася грубої стіни підвалу, щось уп’ялося в його черевик. Міцно. Відчуття водночас шокувало й здалося знайомим.
—
Нагорі почулися кроки, що наближалися до дверей підвалу. За мить з’явився Бовуар, його рука лежала на кобурі з револьвером.
— Що? Що таке?
Він так рідко чув, як шеф лаявся, що це справило ефект сирени. Ґамаш показав на свою ногу. До його черевика причепилася маленька дерев’яна дощечка.
— Досить велика миша, — посміхнувся Бовуар.
Ґамаш нахилився і зняв мишоловку. Вона була намазана арахісовим маслом, щоб привабити мишей. Він витер залишки масла з черевика й озирнувся. На очі потрапили інші пастки, вишикувані вздовж стіни.
— Парочка впіймалася, — сказав Бовуар, указуючи на кілька перевернутих пасток, із-під яких стирчали маленькі хвостики й стиснуті в кулачки лапки.
— Не думаю, що то вона їх установила. Ось ці, гадаю, її.
Ґамаш нахилився і підняв маленьку сіру коробочку. Відкривши її, він побачив там польову мишку, що згорнулася калачиком. Мертву.
— Це гуманна пастка. Вона ловила їх живцем, а потім відпускала. Ця бідолаха, мабуть, спіймалася після того, як убили Джейн. Вона померла з голоду.
— А хто розставив інші мишоловки? Зачекай, не кажи. Йоланда й Андре, звісно. Вони були тут самі близько тижня. І все ж вони могли б принаймні перевірити гуманну пастку, — з огидою зауважив Бовуар.
Ґамаш похитав головою. Насильницька, навмисна смерть чи то людини, чи миші все ще дивувала його.
— Ходімо зі мною, маленька, — мовив він до згорнутого в клубок мишеняти, піднімаючись із ним нагору. Бовуар покидав решту мишоловок до поліетиленового пакета й пішов слідом за шефом. Чоловіки замкнули двері, пішли вниз садовою доріжкою Джейн і перейшли через вулицю Коммонс. Тепер, коли зайшло сонце, на дорозі можна було побачити кілька фар. Година пік. І ще кілька мешканців села йшли кудись у справах або вигулювали собак. У тиші до Ґамаша доносилися нерозбірливі уривки розмов інших перехожих. У напрямку до дю Мулен він почув: «Пісяй, будь ласка, пісяй». Він сподівався, що зверталися до собаки. Вони перетнули сільську луку й попрямували до яскраво освітленого й привітного готелю. На півдорозі Ґамаш зупинився й поклав мишу на траву; поруч із ним Бовуар відкрив поліетиленовий пакет і витрусив із пасток інші маленькі тільця.
— Їх з’їдять, — сказав Бовуар.
— Саме так. Хоч якась користь буде. Еббі Гофман[105] казав, що ми всі повинні їсти тих, кого вбиваємо. Це поклало б край війнам.
Не вперше Бовуар не знаходив слів, щоб відповісти Ґамашу. Чи був той серйозним? Чи, можливо, трохи зворушений? А хто такий абат Оффман? Місцевий клірик? Звучить саме так, як сказав би якийсь християнський містик.
Наступного ранку команда знову зібралася в оперативному штабі, усі були проінформовані про останні події та отримали завдання. На своєму столі Ґамаш знайшов маленький паперовий пакетик, а всередині нього еклер. Поряд лежав папірець, на якому великими дитячими літерами було виведено: «Від агента Ніколь».
Ніколь спостерігала, як він розгортає пакетик.
— Агенте Ніколь, на два слова, будь ласка.
— Так, сер.
Еклер, очевидно, спрацював. Він не міг продовжувати свою нерозумну поведінку.
Ґамаш указав на стіл у дальньому кінці кімнати, якнайдалі від інших.
— Дякую за еклер. Ви перевіряли, чи був заповіт Джейн Ніл, який зберігав Стіклі, останнім?
«І це все? За всі зусилля, за те, що пішла зранку до пекарні Сари, щоб купити тістечко? Усе заради кількох слів подяки? А тепер він знову влаштовує мені перехресний допит?» У неї в голові все закрутилося. Це було явно несправедливо, але вона мусила думати швидко. Вона знала правду, але це могло завдати їй неприємностей. «Що сказати? Може, знову згадати про тістечка? Але ні, він чекав відповіді на своє запитання».
— Так, сер, перевіряла. Він підтвердив, що метр Стіклі має останній заповіт.
— І хто цей «він»?
— Той, хто був на іншому кінці дроту.
Спокійне обличчя Ґамаша змінилося. Він нахилився вперед, суворий і роздратований.
— Припиніть розмовляти зі мною в такому тоні. Ви будете відповідати на мої запитання докладно, з повагою і вдумливо. І навіть більше, — його голос став тихішим, він майже шепотів. Люди, які чули цей тон, рідко його забували. — Ви відповідатимете на мої запитання правдиво.
Ґамаш зробив паузу й пильно подивився в її зухвалі очі. Він утомився від її неадекватної поведінки. Він зробив усе, що міг. Усупереч добрим порадам він залишив її, але тепер вона брехала, уже вдруге.
— Припиніть сутулитися на стільці, як вередлива дитина. Сидіть прямо, коли зі мною розмовляєте. Дивіться на мене.
Ніколь відреагувала миттєво.
— Кому ви телефонували, щоб запитати про заповіт, агенте?
— Я зателефонувала в управління в Монреалі й попросила чоловіка, який мені відповів, перевірити заповіт. Він передзвонив і надав цю інформацію. Вона недостовірна, сер? Якщо так, то це не моя провина. Я повірила йому. Я поклалася на нього, сподіваючись, що він виконає свою роботу належним чином.
