Ґамаш був настільки вражений її відповіддю, що відчув би захоплення, якби це не було так огидно.
Правда полягала в тому, що вона нікому не телефонувала, бо не знала, кому телефонувати. Ґамаш принаймні міг би дати їй пораду. Він так пишався тим, що любить брати молодих людей під своє крило, а потім завзято їм допомагати. Це була його власна вина.
— Як звати людину з управління?
— Я не знаю.
Ґамаш утомився, це була марна трата часу. Він марнував на неї час. Але він міг спробувати зробити ще одну річ. Він міг показати їй її майбутнє, якщо вона й надалі не старатиметься.
— Ходімо зі мною.
Будинок Рут Зардо був крихітним і тісним, заповненим високими стосами паперів, журналів і зошитів. Уздовж стін вишикувалися книги; вони розташувалися на ослінчиках, окупували журнальний столик і кухонний стіл. Ними була заставлена шафа, куди вона закинула їхні куртки.
— Я щойно випила останню чашку кави й не маю наміру варити знову, — наголосила Рут.
«От сука!» — подумала Ніколь.
— Ми маємо лише кілька запитань, — сказав Ґамаш.
— Я не запрошуватиму вас сідати, тож покваптеся.
Ніколь не могла повірити в таку нечемність. Є ж люди.
— Чи знала Джейн Ніл, що ви розповіли її батькам про Андреаса Селінські? — запитав Ґамаш, і в будинку запала тиша.
Рут Зардо могла мати дуже вагому причину бажати смерті Джейн Ніл. Припустімо, Рут думала, що, коли її давня зрада Джейн випливе назовні, її дружнім стосункам із мешканцями Трьох Сосен настане кінець. Люди, які любили її, попри її характер, раптом побачать її справжню. Вони зненавиділи б її, якби дізналися про той жахливий вчинок, і залишили б саму. Злу, нестерпну, самотню стару жінку. Вона не могла так ризикувати, занадто багато було поставлено на карту.
За роки розслідування вбивств Ґамаш знав, що завжди існує мотив, і цей мотив часто не мав абсолютно жодного сенсу ні для кого, окрім убивці. Але для цієї людини він мав безумовне значення.
— Проходьте, — сказала вона, показуючи на кухонний стіл. То був садовий стіл, навколо якого стояли чотири металеві стільці з «Кенедіан тайа»[106]. Сівши за стіл, вона побачила, як він озирається, і сказала, випереджаючи його запитання:
— Мій чоловік помер кілька років тому. Відтоді я продаю потроху, переважно антикваріат, який залишився від родини. Олів’є допомагає мені з продажами. Це тримає мене на плаву, не більше того.
— Андреас Селінські, — нагадав він їй.
— Я почула вас із першого разу. То сталося шістдесят років тому. Кого це зараз турбує?
— Тіммер Гедлі було не байдуже.
— Що ви про це знаєте?
— Вона знала, що ви зробили, вона підслухала вашу розмову з батьками Джейн. — Говорячи це, він уважно слідкував за обличчям Рут. — Тіммер зберегла твою таємницю і шкодувала про це до кінця свого життя. Але, можливо, Тіммер розповіла Джейн урешті-решт. Як ви гадаєте?
— Гадаю, що екстрасенс із вас паршивий. Тіммер мертва, Джейн мертва. Нехай минуле залишається в минулому.
— А ви можете все залишити в минулому?
Хто заподіяв тобі біль
такий невиправний,
що кожну нову спробу ти вітаєш
посміхом презирливим?
Рут пирхнула:
— Ви справді думаєте, що можете мені допомогти, цитуючи мої власні вірші? Ви що, всю ніч зубрили, готуючись до цієї бесіди, немов студент перед іспитом? Сподівалися довести мене до сліз перед обличчям мого власного болю? Нісенітниця.
— Взагалі-то, я знаю напам’ять весь цей вірш:
Куди, коли ці зерна гніву впали,
що пишно квітнуть так,
политі слізьми шалу, чи печалі?
—
— Гаразд, гаразд. Досить. Я розповіла батькам Джейн, бо думала, що вона робить помилку. У неї був потенціал, і вона б утратила його через селюка. Я зробила це заради неї. Я намагалася її переконати; а коли це не вдалося, я вирішила діяти за її спиною. У ретроспективі це була помилка, але не більше. Не кінець світу.
— Міс Ніл знала?
— Ні, наскільки мені відомо, але навіть якби й знала, це не мало б значення. То було давно, померло й поховано.
«Яка жахлива, зациклена на собі жінка», — подумала Ніколь, озираючись у пошуках чогось їстівного. А потім Ніколь раптом зрозуміла: вона хоче пісяти.
— Можна скористатися вашим туалетом?
Будь вона проклята, якщо скаже цій жінці «будь ласка».
— Ви його знайдете.
Ніколь відчиняла кожні двері на першому поверсі, бачила книги, журнали, але туалету ніде не було. Тоді вона піднялася сходами і знайшла там єдину в будинку вбиральню. Спустивши воду, вона повернула кран, удаючи, що миє руки, і глянула в дзеркало. На неї дивилася молода жінка, підстрижена під боб-каре. А ще було видно якийсь напис, мабуть, черговий клятий вірш. Вона нахилилася ближче й побачила папірець, приліплений до дзеркала. На ньому було написано: «Ти дивишся на проблему».
Ніколь одразу ж почала обшукувати місце позаду себе, що відображалося у дзеркалі, бо проблема була вочевидь там.
— Тіммер Гедлі сказала вам, що знає, що ви зробили?
Рут давно замислювалася, чи доведеться їй коли-небудь почути це запитання. Вона сподівалася, що ні. Але ось воно пролунало.
