Аннабет наче марила: річний бог говорив про те, що сталось тисячі років тому, коли на цих землях не було нічого, окрім боліт та, можливо, кількох халуп. Тіберін урятував двох немовлят, один з яких потім заснував найвеличнішу імперій) у світі, і каже: «Пусте».
Рея Сільвія вказала на величезний сучасний багатоквартирний будинок.
— Колись тут був храм Венери. Потім церква. Потім палац. А потім багатоквартирний будинок. Будівля тричі горіла. Тепер це знову багатоквартирний будинок. А ось тут...
— Будь ласка, годі, — промовила Аннабет. — У мене вже паморочиться в голові.
Рея Сільвія розсміялась.
— Вибач, люба. Не злічити, скільки шарів історії приховує це місце, але це ніщо порівняно з Грецією. Афіни вже були старими, коли Рим ще був купкою жалюгідних халуп. Сама побачиш, якщо вцілієш.
— Дякую за підтримку, — пробурчала Аннабет.
— От ми і тут, — повідомив Тіберін.
Він під’їхав до величезного мармурового будинку. Через близькість до доріг його фасад вкривала кіптява, але він все одно вражав красою. Дах прикрашали вітіюваті різьблення римських богів, а перед масивними парадними дверями розташовувалися залізні ворота, обвішані замками.
— Далі прямо? — Аннабет пошкодувала, що не взяла з собою Лео, або принаймні кілька гострозубців з його пояса.
Рея Сільвія прикрила рот долонею і захихотіла.
— Ні, люба. Не прямо. Вниз.
Тіберін вказав на кам’яні сходи збоку від будівлі — такі, що на Мангеттені вели б на цокольний поверх.
— Рим хаотичний вгорі, — промовив річний бог. — Але це ніщо порівняно з тим, що знизу. Ти повинна спуститись у поховане місто, Аннабет Чейз! Знайди вівтар іноземного бога. Невдачі твоїх попередників вкажуть тобі шлях. А потім... мені невідомо, що чекає на тебе.
Рюкзак на плечах Аннабет раптом поважчав. Вона вивчала мапу вже кілька днів, ретельно шукаючи інформацію у Дедаловому ноутбуці. На жаль, та крихта, що стала їй відома, робила пошуки навіть безнадійнішими.
— Мої брати і сестри... жодний не дістався вівтаря. Чи не так?
Тіберін похитав головою.
— Але ти знаєш, яка винагорода чекає на того, хто поверне втрачене.
— Так.
— Вона здатна принести мир дітям Греції та Риму, —. промовила Рея Сільвія. — Здатна змінити хід майбутньої війни.
— Якщо я вцілію, — додала Аннабет. .
Тіберін похмуро кивнув.
— Ти також розумієш, з якою хранителькою повинна зустрітись?
Аннабет пригадала павуків у форті Самтер і сон, описаний Персі, — шиплячий голос у темряві.
— Так.
Рея Сільвія поглянула на свого чоловіка.
— Вона хоробра. Можливо, сильніша за інших.
— Сподіваюсь, — промовив річний бог. — Прощавай, Аннабет Чейз! І щасти тобі.
Рея Сільвія яскраво усміхнулась.
— Нас чекає такий чарівний вечір шопінгу! Уперед крамницями!
Грегорі Пек і Одрі Гепберн помчали геть на своєму ясно-блакитному моторолері.
Аннабет повернулась і спустилась сходами. Одна.
Вона опускалась під землю сотні разів, але тепер, на півшляху вниз, раптом усвідомила, як давно не подорожувала на самоті. Дівчина застигла на місці.
О, боги... вона не робила нічого подібного відтоді, як була
Востаннє вона почувалась настільки наляканою і самотньою у сім років. Аннабет пригадала, як вони з Талією та Лукою забрели у лігво циклопів у Брукліні. Талію та Луку схопили, а дівчинці довелось їх звільняти. Вона досі пам’ятала, як тремтіла у темному куті напіврозваленого маєтку і чула циклопів, які намагались виманити її зі схованки, імітуючи голоси друзів.
Раптом це теж обман? Раптом інші діти Афіни загинули, тому що Тіберін та Рея Сільвія заманили їх у пастку? Чи здатні були Грегорі Пек та Одрі Гепберн на щось подібне?
Вона змусила себе йти далі. Іншого вибору не було. Якщо Афіна Парфенос справді десь там унизу, вона може вирішити долю війни. І що навіть важливіше — допомогти мамі. Афіна потребувала своєї доньки.
У кінці сходів дівчина натрапила на старі дерев’яні двері із залізною ручкою-кільцем, над якою висіла металева пластина із замковою щілиною. Аннабет почала роздумувати, як зламати замок, але щойно її рука доторкнулась до кільця, посеред дверей спалахнув вогняний обрис сови Афіни. Із замкової щілини потягнулась цівка диму. Двері різко відчинилися всередину.
Аннабет востаннє подивилась угору. На протилежному кінці сходів блищав блакитний прямокутник неба. Смертні напевно насолоджувались теплим днем. Закохані тримались за руки у кав’ярнях. Туристи тіснились у крамницях та музеях. Місцеві мешканці бігали у своїх щоденних справах, швидше за все, не замислюючись про тисячі років історії під ногами і, безперечно, не підозрюючи про існування духів, богів та чудовиськ, які досі мешкають тут, або про те, що їхнє місто сьогодні можуть зруйнувати, якщо певній групці напівбогів не вдасться зупинити велетнів.
Аннабет пройшла у двері.
