Вони прямували до Колізею, тому що він був найбільш помітним об’єктом місцевості. Дістатись до нього виявилось важче, ніж Персі очікував. Хоч яким великим і заплутаним не здавалось місто згори, але знизу все було навіть гірше. Вони весь час заходили в глухі кути, але разом із цим випадково виявляли прекрасні фонтани та величезні пам’ятники.
Аннабет не припиняла висловлювати свої думки щодо архітектури, але Персі стежив зовсім за іншим. Одного разу він помітив сяючого пурпурового привида, лара, який дивився на них з вікна багатоповерхівки. Іншого разу побачив, як промайнула між зруйнованими колонами жінка в білих одіяннях, можливо, німфа або богиня, із загрозливим кинджалом у руці. Ніхто не нападав, але Персі відчував, що за ними спостерігають. Ці спостерігачі не були налаштовані дружньо.
Урешті-решт вони дістались до Колізею, де дюжина хлопців у дешевих гладіаторських костюмах влаштувала сутичку з поліцією — пластикові мечі проти кийків. Персі не знав причини, але погодився з Аннабет, що краще пройти повз. Іноді смертні дивніші навіть за чудовиськ.
Вони йшли на захід, час від часу зупиняючись запитати дорогу до ріки. Персі не передбачив, що люди в Італії розмовляють італійською (хто б міг подумати!), а він — ні. Але виявилось, що це не така вже й проблема. Кілька разів до них підходили на вулиці та про щось запитували. Персі просто розгублено витріщався у відповідь, і тоді італійці спілкувалися англійською.
Наступне відкриття: італійці користуються євро. І їх у Персі не виявилося. Він пошкодував про це, щойно знайшов туристичну крамницю, у якій продавали содову. Тоді був майже південь. Спека ставала нестерпною. Персі починав мріяти про трирему, наповнену дієтичною колою.
Аннабет розв’язала проблему. Вона понишпорила у рюкзаку, дістала Дедалів ноутбук і вбила в нього кілька команд. З бокового отвору комп’ютера вискочила пластикова картка.
Аннабет, тріумфуючи, помахала нею.
— Міжнародна кредитна картка. Для надзвичайних обставин.
Персі вражено втупив у неї очі.
— Як ти?.. Ні. Не зважай. Не хочу знати. Просто так і залишайся крутою.
Содова допомогла, але вони все одно ледве не падали з ніг від спеки та втоми, коли дістались до Тибру. Вздовж обох боків ріки тягнулась кам’яна набережна. На ній тіснились хаотично розташовані крамниці, кав’ярні, житлові будинки та складські приміщення.
Сам Тибр був широким та спокійним, а ще — карамельного кольору. Там і тут над його берегами нависали кипариси. Найближчий міст, сконструйований з металевих балок, здавався досить новим, але одразу по сусідству ледве не на очах розвалювалась лінія кам’яних арок, що обривались на півшляху через ріку, — руїни, що могли залишитися з часів Цезаря.
— От і прийшли. — Аннабет указала на старий кам’яний міст. — Пам’ятаю його з мапи. Але що нам робити тепер?
Персі був радий, що вона сказала «нам». Він поки що не хотів її залишати, та й узагалі не певен був, що зважиться на це, коли настане час. Слова Геї знову залунали в голові: «Ти забереш із собою інших?»
Він дивився у ріку, розмірковуючи, як їм привернути увагу Тіберіна. Пірнати у воду йому не дуже кортіло. Тибр здавався не набагато чистішим за Іст-Ривер, а там Персі пережив занадто багато сутичок з дратівливими річними духами.
Неподалік була кав’ярня зі столиками біля води. Персі вказав Аннабет на неї.
— Приблизно час обідати. Не проти знову скористатись своєю кредиткою?
Попри полудень, місце було безлюдним. Вони сіли за столик біля ріки. До них підбіг офіціант. Хлопець ніби здивувався відвідувачам — особливо, коли почув, що вони прийшли обідати.
— Американці? — поцікавився він зі страдницькою усмішкою.
— Так, — відповіла Аннабет.
— І я хотів би піцу, — промовив Персі.
В офіціанта був такий вигляд, наче він намагався проковтнути монету євро.
— Авжеж, піца, signor. І «кока-кола»? З льодом?
— Ідеально, — відповів Персі.
Йому невтямки було, чому офіціант дивиться на нього з такою кислою міною. Він же не
Аннабет замовила паніні та якийсь газований напій. Коли офіціант пішов, вона усміхнулась до Персі.
— Здається, італійці обідають значно пізніше. Не кладуть лід у напої. І готують піцу тільки для туристів.
— О. — Персі знизав плечима. — Найкраща італійська страва, а вони її навіть не їдять?
— Не раджу говорити це перед офіціантом.
Вони взялись за руки. Просто дивитись на Аннабет у сонячному світлі було достатньо, щоб почуватись чудово. Сонце завжди робило її волосся таким яскравим і теплим. Очі ставали то блакитними, наче небо, то брунатними, наче каштани.
Персі запитав себе, чи має розповісти їй про свій сон — про Гею і знищення Табору Напівкровок. Ні, безперечно, ні. Аннабет не потрібні були додаткові клопоти, адже попереду на неї чатували небезпеки.
