Зрештою вони просто блукали Римом, оглядаючи місцевість. Френк радів прогулянці та плентався за ними, наче величезна вівчарка. «Гм, — думав Лео, — чи зможе хлопець перетворитись на таку, або навіть краще — на коня, на якого можна сісти верхи». Бо Лео почав дратуватись: у нього боліли ноги; сонце сліпило та пекло, а на вулицях дихнути не було де через натовпи туристів.
Римський Форум не те щоб розчарував Лео, але це виявилися здебільшого руїни, порослі кущами та деревами. Знадобилось немало уяви, щоб представити, як колись тут був жвавий центр Стародавнього Рима. Лео це вдалось тільки тому, що він бачив Новий Рим у Каліфорнії.
Вони проходили повз великі церкви, арки, бутики і ресторани фаст-фуду. Одна статуя якогось римського типа начебто вказувала на сусідній «Макдональдс».
На ширших вулицях був абсолютно навіжений дорожній рух (матінко рідна, а Лео гадав, що у Х’юстоні водії скажені!), але більшість часу друзі проводили у маленьких алеях, що звивалися поміж фонтанами та невеличкими кав’ярнями, у яких Лео забороняли відпочити.
— Ніколи не думала, що потраплю у Рим, — промовила Хейзел. — Коли я була живою, ну, вперше, влада була в руках Муссоліні. Наші країни знаходилися в стані війни.
— Муссоліні? — Лео насупив брови. — Це не Гітлерів кореш?
Хейзел витріщилась на нього, наче на космічного прибульця.
— Кореш?
— Не зважай.
— Як би я хотіла побачити фонтан Треві.
— Тут фонтани на кожному кроцг, — буркнув Лео.
— Або Іспанські сходи.
— Навіщо приїжджати до Італії, якщо хочеш подивитись на іспанські сходи? — спитав Лео. — Це як їхати у Китай за мексиканськими стравами, хіба ні?
— Ти безнадійний, — поскаржилась Хейзел.
— Не вперше чую.
Вона повернулась до Френка та схопила його за руку, наче Лео раптом припинив існувати.
— Ходімо. Здається нам сюди.
Френк розгублено усміхнувся до Лео — наче не міг вирішити, зловтішатись йому чи дякувати приятелеві за те, що той такий телепень, — але охоче дозволив Хейзел потягнути його за собою.
Здавалось, вони йтимуть цілу вічність, але Хейзел нарешті зупинилась біля церкви. Принаймні, Лео вирішив, що це церква. Головну частину будівлі увінчував величезний купол, а вхід прикрашали трикутний дах, типові римські колони та напис: «М. Агріппа щось таке».
— Це з латини «містер ріпа»! — запропонував Лео.
— Щоб це не означало, нам сюди. — Хейзел здавалась упевненішою, аніж упродовж дня. — Десь там має бути прихований прохід.
Біля сходів купчились туристи. Екскурсоводи здіймали барвисті плакати з різними номерами та розповідали щось десятками різних мов, наче грали в якесь міжнародне бінго.
Лео послухав кілька секунд іспанського екскурсовода, а потім доповів друзям про почуте:
— Це Пантеон. Початково збудований Марком Агріппом на честь богів. Після того як перший храм згорів, імператор Адріан відбудував на його місці оцей. Відтоді будівля стоїть уже дві тисячі років. У світі майже не залишилось римських пам’яток, що так добре збереглися.
Френк і Хейзел витріщились на нього.
— Звідки тобі все це відомо? — спитала Хейзел.
— Я здібний від народження.
— Кентавра лисого, — відповів Френк. — Він почув це від екскурсовода.
Лео ошкірився.
— Можливо. Ходімо! Знайдемо цей прихований прохід. Сподіваюсь, що всередині є кондиціонер.
Авжеж, там не було кондиціонера.
З іншого боку, там також не було черги та плати за вхід, тож вони просто силою проштовхнулись крізь туристів і зайшли всередину.
Усередині приміщення було досить вражаючим, беручи до уваги, що його збудували дві тисячі років тому. Мармурову підлогу прикрашали квадратики та кілечка, наче римські будівельники грали тут у «хрестики-нулики». Більшу частину простору займала величезна ротонда, як у Капітолії в Штатах. Уздовж стін стояли різноманітні вівтарі, статуї, надгробні пам’ятники тощо, але найбільше впадав в око купол угорі. Крізь кругле вікно в ньому проходив промінь сонця, заливаючи світлом усю ротонду, і падав на підлогу так, наче десь у небі Зевс намагався підсмажити лупою мізерних чоловічків.
Лео було далеко до Аннабет, але він розумівся на архітектурі. Римляни зробили купол з великих кам’яних брил, але в кожній з них утворили багаторівневі квадратні заглибини. Це не лише круто виглядало, але й, напевно, зменшувало навантаження на опори.
Він не сказав про це друзям. Навряд чи їх це цікавило Інша справа — Аннабет, вона б могла цілий день говорити на цю тему. Цікаво, як там Аннабет зі своїм Знаком Афіни? Лео ніколи б не подумав, що таке може трапитися, але зараз він хвилювався за грізну білявку.
Хейзел спинилась посеред кімнати й обкрутилася довкола себе.
— Це неймовірно. У давні часи діти Вулкана таємно приходили сюди, щоб освятити зброю напівбогів. Саме тут зачаровували імперське золото.
«Цікаво, яким чином?» — подумав Лео. Він уявив купку напівбогів у темних мантіях, які намагаються непомітно проштовхнути крізь парадні двері балісту.
— Але ми тут не для цього, — припустив він.
— Ні, — відповіла Хейзел. — Тут прохід — тунель, що приведе нас до Ніко. Я відчуваю, що він поряд. Але не знаю, де саме.
Френк гмикнув на знак згоди й пробурмотів:
