— Чудове запитання, — пробурмотів він. — Фестус щойно помітив велику зграю орлів позаду нас... Їх виявив радар далекої дії, у полі зору їх поки що немає.
Пайпер нахилилась над консоллю.
— Ти впевнений, що це римські?
Лео закотив очі.
— Ні, Пайпс! Це випадкова зграя велетенських орлів, які летять ідеальним ключем. Авжеж, вони римські! Ми можемо розвернутись і дати бій...
— Що буде жахливим рішенням, — промовив Джейсон, — і позбавить римлян будь-яких сумнівів щодо нашої ворожості.
— Або в мене є інше рішення, — продовжив Лео. — Якщо ми полетимо в Чарльстон прямо, то будемо там за кілька годин. Але орли нас наздоженуть — і нам буде непереливки. Натомість, ми можемо відрядити хибну мішень, щоб надурити орлів. А самі відхилимося від курсу, полетимо в Чарльстон довгим шляхом і опинимось там завтра вранці...
Хейзел почала було заперечувати, але він підвів руку.
— Знаю, знаю. Ніко в біді, і нам слід поспішати.
— Уже двадцять сьоме червня, — промовила Хейзел, — сьогодні, а потім лише чотири дні. І він помре.
— Знаю! Але так ми, можливо, спекаємося римлян на хвості. У нас однаково залишиться достатньо часу, щоб дістатися Рима.
Хейзел насупила брови.
— Це твоє
Лео знизав плечима.
— Ну, може,
Хейзел сховала обличчя в долонях.
— У нас інакше й не буває.
Аннабет вирішила сприйняти це як згоду.
— Гаразд, Лео. Про яку хибну мішень ти говориш?
Френк зробив крок назад.
— На кораблі ще хтось є? Хто такий Буфорд?
На сходах заклубочився дим. На палубу піднявся автоматичний стіл Лео.
Під час подорожі Аннабет лише кілька разів бачила Буфорда. Здебільшого він залишався в машинному відділенні. (Лео стверджував, що стіл таємно закоханий у двигун.) Буфорд мав три ніжки й стільницю з червоного дерева. Поміж них розташовувались бронзові висувні шухлядки, шестерні, що постійно оберталися, та парові клапани. Буфорд волочив за собою сумку, прив’язану до однієї з його ніжок, що дуже походила на поштарську торбу.
— Це Буфорд, — повідомив Лео.
— Ти даєш імена своїм меблям? — поцікавився Френк.
Лео фиркнув.
— Чуваче, тобі навіть не снились такі круті меблі. Буфорде, ти готовий до операції «Столовий кінець»?
Буфорд вивергнув пару й підійшов до поручнів. Його дерев яна стільниця поділилася на чотири трикутники, що витягнулись у дерев’яні крила. Лопаті завертілись. Буфорд здійнявся в повітря.
— Стіл-гелікоптер, — пробурмотів Персі. — Мушу визнати, що це круто. А що в торбі?
— Брудна напівбожа одежа, — промовив Лео. — Сподіваюсь, ти не проти, Френку?
Френк поперхнувся.
— Що?
— Воно зіб’є орлів з нашого сліду.
— Це була моя єдина змінна пара штанів!
Лео знизав плечима.
— Я попросив Буфорда випрати їх і скласти, поки він буде на завданні. Сподіваюсь, він це зробить. — Лео потер долоні й ошкірився. — Отже! Оце я називаю «добре попрацював». А тепер мені час розрахувати обхідний маршрут. Побачимося за вечерею!
Персі рано ліг спати, тож увечері Аннабет не залишалось нічого, окрім як витріщатися у свій комп’ютер.
Вона, звісно, взяла із собою ноутбук Дедала. Два роки тому цей пристрій залишився їй у спадок від найвидатнішого винахідника всіх часів. У ньому містилися плани винаходів, схеми, діаграми, більшість з яких Аннабет досі тільки намагалась зрозуміти. За два роки звичайний ноутбук уже мав би стати застарілим, але Дедалів пристрій досі випереджував сучасну науку десь років на п’ятдесят. Він міг збільшитись у повноцінний ноутбук, зменшитись у планшетний комп’ютер або згорнутись у металеву пластину, меншу за мобільний телефон. Швидкість його роботи перевищувала всі комп’ютери, якими Аннабет доводилося коли-небудь користуватися. Він міг отримати доступ до супутникових каналів або до телебачення Гефеста на Олімпі. Він умів робити все, окрім хіба-що зав’язувати шнурки черевиків. Хоча, може, і для цього існувала своя програма, але про неї Аннабет ще не дізналася.
Вона сиділа на своїй койці та розглядала тривимірну модель афінського Парфенона в дедаловій програмі для комп’ютерної візуалізації. Їй давно кортіло його відвідати, тому що вона обожнювала архітектуру і тому що цей був найвідоміший храм її матері.
Тепер її бажання може здійснитися, якщо вони доживуть до прибуття у Грецію. Та що більше вона розмірковувала про Знак Афіни і давню римську легенду, про яку згадувала Рейна, то більше її охоплювала тривога.
Попри небажання вона пригадала суперечку з мамою. Минуло стільки тижнів, а ті слова досі вражали її.
Того дня Аннабет їхала в метро з Верхнього Іст-Сайду після візиту до мами Персі. Протягом тих довгих місяців, поки Персі вважався зниклим, Аннабет так подорожувала принаймні один раз на тиждень: частково, щоб повідомити Саллі Джексон та її чоловікові Полу останні новини щодо пошуків Персі, і частково тому, що і Аннабет, і Саллі був потрібен хтось, хто міг би підбадьорити та переконати в тому, що з Персі все буде гаразд.
