Аннабет миттю відчула заздрість. Вона завжди мріяла про темне волосся. Білявкою її ніхто не сприймав усерйоз, їй доводилося працювати вдвічі більше, аніж будь-кому іншому, щоб довести, що вона — гідний стратег, архітектор, старший вожатий — будь-хто, чия робота пов’язана з використанням мізків.
Жінка виглядала як аристократка часів громадянської війни — точнісінько так, як описував Джейсон. У її сукні був відкритий ліф із рожевого шовку та три нижні спідниці з білим зубчатим мереживом. Руки вкривали високі білі шовкові рукавички. Біля грудей жінка тримала біло-рожеве віяло, оздоблене пір’ям.
Усе в ній наче навмисно було таким, щоб Аннабет почувалась неповноцінною: невимушена грація, з якою вона носила сукню; бездоганний, та водночас ледве помітний, макіяж і той жіночий шарм, який вона випромінювала, здатний підкорити будь-якого чоловіка.
Аннабет усвідомила, що її заздрість позбавлена здорового глузду. Жінка
— Афродіта, — промовила вона.
— Венера? — вражено запитала Хейзел.
— Мама, — байдуже промовила Пайпер.
— Дівчата! — Богиня простягнула руки, так наче хотіла їх усіх обійняти.
Напівбогині не відповіли взаємністю. Хейзел позадкувала під палиму.
— Я так рада, що ви тут, — промовила Афродіта. — Війна наближається. Кровопролиття неминуче. Тож залишається тільки одне.
— Е-е... і що це? — наважилась Аннабет.
— Пропоную чаювати й базікати. Ходімо зі мною!
Афродіта розумілась на чаюванні.
Вона повела їх до альтанки посеред саду — витонченого павільйону з білими колонами, — де на них чекав столик зі столовим сріблом, порцеляновими чашками і, звісно, паруючим чайничком. У повітрі відчувався аромат, що, подібно зовнішності Афродіти, легко змінювався з одного на інший — то кориця, то жасмин, то м’ята. А ще там були розставлені тарілки з булочками, печивом, кексами, свіжим маслом і варенням. Від усієї цієї смакоти можна було неабияк погладшати, якщо, звісно, ти не безсмертна богиня кохання.
Афродіта сіла — або, скоріш, граційно опустилась — на плетене крісло з високою круглою спинкою. Вона розлила чай та подала солодощі, не залишивши жодної плямочки на одязі. Її постава була бездоганною, а усмішка — сліпучою.
Що довше вони сиділи, то більше Аннабет її ненавиділа.
— Ох, мої солоденькі дівчатка, — промовила богиня. — Я обожнюю Чарльстон! Які весілля влаштовували в цій альтанці — спогади про них викликають сльози в мене на очах! А вишукані бали часів Старого Півдня! Які вони були чарівні! У садах багатьох місцевих маєтків досі є мої статуї, хоча тут мене кличуть Венерою.
— Хто ти? — поцікавилася Аннабет. — Венера чи Афродіта?
Богиня зробила маленький ковток чаю. Її очі пустотливо блиснули.
— Аннабет Чейз, ти виросла в дуже привабливу панночку. Хоча тобі не завадить щось зробити із цим волоссям. А Хейзел Левек, твій одяг...
— Мій одяг? — Хейзел поглянула на свої подряпані джинси, але не соромливо, а спантеличено, наче не уявляла, що з ними може бути не так.
— Мамо! — випалила Пайпер. — Ти мене соромиш.
— Чому? — запитала богиня. — Якщо ти не цінуєш мої модні вказівки, Пайпер, то це ще не означає, що й інші такої самої думки. Я могла б швиденько перевдягти Аннабет і Хейзел, можливо, подарувати їм такі самі шовкові бальні сукні, як у мене...
— Мамо!
— Гаразд, — зітхнула Афродіта. — Щодо твого запитання, Аннабет, я одночасно і Афродіта, і Венера. На відміну від решти моїх олімпійських родичів, на мене час майже не вплинув. Моїй вроді час не підвладний! — Богиня сором’язливо провела пальцями вздовж обличчя. — Кохання — це кохання — неважливо римлянин ти чи грек. Громадянська війна не вплине на мене так сильно, як на решту.
«Надзвичайно», — подумала Аннабет. Її власна матір, найбільш розсудлива з-поміж Олімпійців, перетворилась на буйну, озлоблену навіжену, яка блукає станцією метро. А з усіх богів, що здатні їм допомогти, єдиними, кого обійшла греко-римська шизофренія, були Афродіта, Немезида та Діоніс. Кохання, помста та вино. Дуже корисно.
Хейзел надкусила цукрове печиво.
— Війна ще не почалась, пані, — сказала вона.
— Ох, люба Хейзел! — Афродіта склала своє віяло. — Такий оптимізм, попри всі ті труднощі, що чекають на тебе попереду! Авжеж, війна наближається. Кохання та війна завжди йдуть пліч-о-пліч. Це вершини людських почуттів! Лихо та добро, краса та потворство.
Вона посміхнулась до Аннабет так, наче знала про її нещодавні думки щодо Старого Півдня.
Хейзел поклала цукрове печиво. На її підборідді залишилось кілька крихт. Аннабет сподобалося, що дівчина або цього не помічає, або їй на це байдуже.
— Що означає «труднощі»? — поцікавилася Хейзел.
Богиня розсміялась так, наче Хейзел була милим цуценям.
— Ну, Аннабет може тобі пояснити. Я колись пообіцяла, що зроблю її романтичне життя захопливим. І хіба не зробила?
