Увесь будиночок загримав. Кругла ділянка підлоги піднялася вгору, як об’єктив фотоапарата, і з’явилося повнорозмірне ліжко. У бронзовий каркас були вмонтовані ігрова приставка в ногах, стереосистема біля голови, холодильник зі скляними дверима під низом і купа панелей управління по боках.
Лео миттю стрибнув у ліжко й розлігся, заклавши руки за голову.
— Я із цим упораюся.
— Воно складається в особисту кімнату знизу, — сказав Джейк.
— Чорт забирай! Оце так! — вигукнув Лео. — Побачимося. Я буду знизу, у Печері Лео. Яку кнопку слід натиснути?
— Стривай, — втрутився Вілл. — У вас, хлопці, є підземні особисті кімнати?
Джейк, певно, посміхнувся би, якби це не було так боляче.
— У нас багато таємниць, Вілле! Не всі веселощі дісталися дітям Аполлона. Наші хлопці розкопують систему тунелів під Дев’ятим Будиночком уже майже сотню років. Ми досі не знайшли кінця. Але я відволікся... Лео, якщо ти не проти спати в ліжку мертвого хлопця, воно твоє.
Раптом Лео перехотілося спускатися в тунель. Він обережно підвівся, так щоб нічого не зачепити.
— Староста, який загинув... це було його ліжко?
— Еге ж, — сказав Джейк. — Чарльз Бекендорф.
Лео уявив леза пилок, що проходять крізь матрац, або гранату, вшиту в подушку.
— Він же не помер у... ну, у ліжку, ні?
— Ні, — відповів Джейк. — У Битві Титанів, минулого літа.
— Битві Титанів, — повторив Лео. — Яка нічого спільного не мала із цим гарнесеньким ліжком?
— Титани, — сказав Вілл так, наче Лео був ідіотом. — Здоровезні могутні хлопці, які керували світом до богів. Вони намагалися повернути собі владу минулого літа. Їх лідер, Кронос, збудував новий палац на вершині гори Тем, у Каліфорнії. Їхні війська прийшли до Нью-Йорка і ледве не знищили гору Олімп. Багато напівбогів загинуло в спробі їх зупинити.
— Гадаю, цього не було в новинах? — запитав Лео.
Здавалось, що запитання цілком слушне, але Вілл чомусь недовірливо похитав головою.
— Ти не чув про виверження гори Сент-Хеленс, чи про аномальні урагани по всій країні, чи про обрушення будівлі в Сент-Луїсі?
Лео потиснув плечима. Минулого літа він утік від чергової прийомної сім’ї. А потім його схопила служба пошуку дітей у Нью-Мексико, і суд відіслав його до найближчого виправного закладу — «Школи дикунів».
— Гадаю, я був занадто зайнятий.
— Неважливо, — сказав Джейк. — Тим краще, що ти все пропустив. Річ у тому, що Бекендорф був однією з наших перших утрат, і з того часу...
— Ваш будиночок проклятий, — здогадався Лео.
Джейк не відповів. Хоча з іншого боку, чувак був з ніг до голови в бинтах. Це й була відповідь. Лео почав помічати дрібнички, на які не звернув уваги раніше: слід від вибуху на стіні, пляму на підлозі, що могла бути маслом... або кров’ю. Зламані мечі й розтрощені механізми були розкидані по кутках кімнати, можливо, від розпачу. Це місце й справді здавалося невезучим.
Джейк мляво зітхнув.
— Ну, мені треба подрімати. Сподіваюся, тобі тут сподобається, Лео. Колись було... дуже мило.
Він заплющив очі, і маскувальна завіса розсунулась уздовж ліжка.
— Ходімо, Лео, — сказав Вілл. — Я відведу тебе до кузень.
Уже на виході Лео озирнувся на своє нове ліжко. Він ледь не бачив на ньому загиблого старосту — ще один привид, який не збирався дати Лео спокій.
— Як він загинув? — запитав Лео. — Я — про Бекендорфа.
Вілл Соліс почвалав уперед.
— Вибух. Бекендорф і Персі Джексон підірвали повний чудовиськ круїзний лайнер. Бекендорф не вижив.
Знову це ім’я — Персі Джексон, зниклий безвісти хлопець Аннабет. «Цей хлопчина тут усюди», — подумав Лео.
— Отже, Бекендорф був дуже крутим у таборі? — запитав Лео. — Тобто... до того як підірвався?
— Він був класним, — погодився Вілл. — Усьому табору було нелегко, коли він загинув. Джейк... він став старостою в розпал війни. Так само як і я, до речі. Джейк зробив усе, на що був здатний, але він ніколи й не хотів бути лідером. Йому більше до вподоби майструвати всілякі речі. А потім, після війни, усе пішло шкереберть. Колісниці Дев’ятого Будиночка підривалися.
Роботи скаженіли. Усі винаходи псувалися. Це було наче прокляття, урешті його так і прозвали — Прокляттям Дев’ятого Будиночка. А потім із Джейком стався нещасний випадок...
— Якимось чином пов’язаний із проблемою, про яку він згадував, — припустив Лео.
— Вони над цим працюють, — мляво промовив Вілл. — От ми й прийшли.
Кузня виглядала наче паровий локомотив, що врізався в Парфенон і застряг у ньому. Білі мармурові колони тягнулися вздовж укритих сажею стін. Над дивакуватим фронтоном, на якому була висічена купка богів і чудовиськ, плювалися димом труби. Будівля стояла на березі ріки, що обертала декілька водяних коліс, об’єднаних із групою бронзових шестірень. Лео чув, як усередині скрегочуть механізми, реве вогонь і дзвенять молоти об ковадла.
Вони ввійшли всередину, і з десяток хлопців та дівчат, які працювали над різними речами, завмерли. Залишилося чутно тільки ревіння ковальських міхів та постукування шестірень і важелів.
— Привіт, народе, — сказав Вілл. — Це ваш новий брат, Лео... е-е... яке в тебе прізвище?
— Вальдес.
