«Дуже рідкісна, — подумав Лео. — І завжди небезпечна». Він простягнув перед собою руку й поглянув на пальці. Довгі й тонкі, не мозолисті, як в інших дітей Гефеста. Лео ніколи не був крупним або сильним підлітком. У суворих районах, суворих школах, суворих дитячих будинках він уцілів завдяки своєму мозку. Він був класним клоуном, придворним блазнем, тому що рано збагнув — якщо викидати жарти й удавати, що ти не наляканий, то, швидше за все, тебе не відлупцюють. Навіть найкрутіші малолітні бандити будуть тебе терпіти, тримати поруч задля сміху. До того ж гумор — чудовий спосіб приховати біль. А якщо й це не спрацьовувало, завжди залишався план «Б». Утікати. Знову й знову.
Ще був план «В», проте він пообіцяв собі ніколи більше його не здійснювати.
А зараз Лео так і кортіло спробувати те, чого він не робив з часів маминої загибелі.
Він витягнув пальці. Вони затремтіли, наче пробуджувалися від сну. Їх пронизало голками. А потім спалахнуло полум’я — яскраво-червоні вихри вогню танцювали в його долоні.
Тільки-но Джейсон побачив будинок, він зрозумів, що йому кінець.
— От ми й прийшли! — весело промовила Дрю. — Великий Будинок, штаб-квартира табору.
Будинок не виглядав загрозливо. Звичайний чотириповерховий маєток, світло-блакитний з білими смугами. Крісла, картярський стіл і порожній інвалідний візок на просторій веранді. Музичні підвіски, що перетворювалися з німф на дерева під час обертання. Джейсон міг уявити, як сюди приїжджають на літній відпочинок люди похилого віку, сидять на веранді та дивляться на захід сонця, потягуючи сік. У той самий час вікна, здавалось, витріщалися на нього, наче люті очі. А широко розчинені двері були ладні його проковтнути. На верхівці даху розвернувся під силою вітру бронзовий флюгер у формі орла. Він указував просто на хлопця, ніби наказував йому, щоб той забирався геть.
Кожна клітина тіла Джейсона говорила йому, що він на ворожій місцевості.
— Я не повинен тут бути, — сказав він.
Дрю охопила його руку.
— Ой, та що ти таке кажеш. Тобі тут саме місце, солоденький. Повір мені, я бачила багато героїв.
Дрю пахла Різдвом — дивне поєднання сосни та мускатного горіха. «Цікаво, вона завжди має такий запах чи це якісь особливі святкові парфуми?» — подумав Джейсон. Її рожева підводка для очей увесь час відвертала увагу. Щоразу, коли вона кліпала, він не міг не подивитися на неї. Можливо, у цьому й задум — щоб підкреслити теплі карі очі. Вона була привабливою. Без сумнівів. Проте в її присутності хлопець почувався незручно.
— Слухай, я вдячний... — Джейсон обережно вислизнув із її обіймів.
— Річ у тому дівчиську? — Дрю надула губи. — Ой, благаю, скажи, що ти не зустрічаєшся з «королевою смітника».
— Ти Пайпер маєш на увазі? Е-е...
Джейсон не знав, що відповісти. Він не думав, що бачив Пайпер до сьогодні, але чомусь відчував через це свою провину. Він знав, що йому не слід тут перебувати. Не слід товаришувати із цими людьми, і вже напевне не слід зустрічатися з однією з них. Проте... Пайпер тримала його за руку, коли він опритомнів у тому автобусі. Вона була впевнена, що вони зустрічаються. Вона поводилася дуже сміливо на оглядовому майданчику, билась із тими вентусами. А коли Джейсон зловив її в повітрі і вони летіли впритул одне до одного, він не міг не визнати, що йому захотілося її поцілувати. І все ж це було неправильно. Він не пам’ятає навіть власного минулого. Він не може отак гратися з її почуттями.
Дрю закотила очі.
— Дай-но допоможу тобі зробити вибір, солоденький! Ти заслуговуєш на більше. Хлопець із таким обличчям і безсумнівними здібностями...
Проте вона дивилася не на нього. Дрю витріщалась у порожнечу над його головою.
— Ти чекаєш на символ? — припустив Джейсон. — Як той, що з’явився над головою Лео?
— Що? Ні! Ну... так. Тобто з того, що я почула, ти дуже могутній. Ти будеш важливою персоною в таборі, тож я вирішила, що твої батько чи мати визнають тебе відразу. І я б залюбки на це подивилася. Я хочу бути з тобою в цю мить! Отже, хто з твоїх батьків бог? Будь ласка, тільки не кажи, що мама. Буде прикро, якщо ти виявишся сином Афродіти.
— Чому?
— Тоді ти будеш моїм єдиноутробним братом, дурнику! Не можна зустрічатися з кимось із. власного будиночка. Фе!
— Але хіба не всі боги рідня одне одному? — запитав Джейсон. — Усі, хто тут є, хіба не твої двоюрідні брати чи щось таке?
— Який ти чарівний! Солоденький, окрім твого батька чи матері, божественна частина твоєї сім’ї не враховується. Отже, будь-хто з іншого будиночка тобі не рідня. Тож хто з твоїх батьків бог — мама чи тато?
Як завжди, у Джейсона не було відповіді. Він подивився вгору, але жодного сяйливого символу над його головою не з’явилося. Флюгер на вершині Великого Будинку досі вказував на нього. Цей бронзовий орел витріщався, ніби хотів сказати: «Розвертайся, малий, доки можеш».
А тоді почулися кроки. Ні... не ніг... Копит.
— Хіроне! — гукнула Дрю. — Це Джейсон. Він абсолютно неймовірний!
