— Перепрошую? — Пайпер стукнула його в плече. Коли він підняв очі, вона усміхалась. — Це було фантастично, Вальдес! Ти врятував наші життя. За що ти перепрошуєш?
Лео кліпнув. Почав усміхатися, але почуття полегшення було зруйновано, коли він помітив щось біля ніг Пайпер.
Жовтий пил — порошкові залишки одного з циклопів, можливо, Торка, — рухався підлогою, наче невидимий вітер збирав їх у купу.
— Вони перероджуються, — сказав Лео. — Поглянь.
Пайпер відступила від пилу.
— Це неможливо. Аннабет говорила, що чудовиська розсіюються, коли їх вбивають. Вони відправляються в Тартар і не можуть повернутися протягом тривалого часу.
— Ну, пилу цього ніхто не сказав.
Лео дивився, як пил збирається в купку, а потім дуже повільно розростається, утворюючи форму з руками і ногами.
— О боже. — Пайпер зблідла. — Борей щось таке казав: «Земля розкриє ще багато жахів. Коли чудовиська більше не залишаються у Тартарі, а душі не ув’язнені Аїдом». Скільки, гадаєш, у нас часу?
Лео згадав обличчя, що утворилось із землі на подвір’ї, — спляча жінка, яка, безперечно, була жахом з-під землі.
— Не знаю, — сказав він. — Але нам час забиратись геть.
Джейсону наснилося, що його обмотали ланцюгами і він висів догори ногами наче шмат м’яса. Усе боліло: руки, ноги, груди, голова. Особливо голова. Вона була наче переповнена водою повітряна куля.
— Якщо я мертвий, — прошепотів він, — чому мені так боляче?
— Ти не мертвий, мій герою, — пролунав жіночий голос. — Твій час не настав. Ходи сюди, поговори зі мною.
Думки Джейсона відлинули від тіла. Він чув рев чудовиськ, крики його друзі, вогняні вибухи, але все це наче відбувалось у паралельному всесвіті і віддалялось усе далі й далі.
Він опинився у земляній клітці. Коріння дерев і кам’яні завитки сплітались воєдино, ув’язнюючи його. За ґратами він бачив дно висохлого дзеркального басейну, інший земляний шпиль, що здіймався з протилежного боку, а над ними — червоні кам’яні уламки згорілого будинку.
Поряд із ним у клітці, схрестивши ноги, сиділа жінка в чорних одежах, з покритою головою. Вона відсунула вуаль і відкрила обличчя, яке виявилось величавим і прекрасним, проте змученим стражданнями.
— Гера, — вимовив Джейсон.
— Ласкаво прошу до моєї в’язниці, — промовила богиня. — Ти не помреш сьогодні, Джейсоне. Твої друзі тобі допоможуть — цього разу.
— Цього разу? — запитав він.
Гера вказала на завитки її клітки.
— Наближаються важчі випробування. Сама земля заворушилась проти нас.
— Ви — богиня, — сказав Джейсон. — Чому ви не можете просто втекти?
Гера сумно усміхнулась. Її постать почала сяяти, поки блиск не заповнив усю клітку сліпучим світлом. Повітря затремтіло та загуло. Молекули розщеплялись на частини, наче від ядерного вибуху. Джейсон припустив, що коли б він знаходився тут насправді, то вже перетворився б на пару.
Клітка мала розлетітися на шматки. Земля — розколотися, а зруйнований будинок — повністю розвалитися. Однак, коли сяйво згасло, клітка навіть не зрушила з місця. За ґратами нічого не змінилось. Тільки Гера виглядала інакше — трохи більш згорблена й стомлена.
— Деякі сили могутніші навіть за богів, — сказала вона. — Мене нелегко стримати. Я можу перебувати у різних місцях водночас. Але якщо спіймати більшу частину моєї сутності, це наче нога у ведмежому капкані. Я не можу втекти, і я прихована від очей інших богів. Тільки ти здатний мене знайти, і я слабшаю щодня.
— Тоді чому ви сюди прийшли? — запитав Джейсон. — Як вас схопили?
Богиня зітхнула.
— Я не могла сидіти склавши руки. Твій батько, Юпітер, вважає, що може відмовитись від світу і таким чином заколисати наших ворогів. Він вважає, що ми, олімпійці, занадто захопились справами смертних, долями наших дітей-напівбогів, особливо з того часу як після війни погодилися визнавати їх усіх. Він уважає, що саме це призвело до того, що наші вороги заворушилися. Тому він зачинив Олімп.
— Але ви не згодні.
— Ні, — промовила вона. — Я часто не розумію настрою або рішень свого чоловіка, однак навіть для Зевса це занадто параноїдально. Я не можу збагнути, чому він був таким наполегливим і переконаним. Це... несхоже на нього. Будучи тільки Герою, я, може, і погодилася би з його рішенням. Але я також і Юнона.
Її постать замерехтіла, і Джейсон побачив броню під простими чорними одежами: накидку з козячої шкіри — символ римського воїна — поперек бронзового плащу.
— Юнона Монета, так мене колись називали. Юнона — Та, Що Попереджає. Я була охоронцем держави, покровителькою Вічного Риму. Я не можу сидіти склавши руки, коли нападають на нащадків моїх людей. Я відчула небезпеку в цьому священному місці. Голос...
Вона завагалася.
— Голос сказав, що мені слід прийти сюди. У богів немає того, що ти назвав би свідомістю, так само як і снів, але цей голос звідкілясь узявся — лагідний і наполегливий. Він попередив мене, сказав прийти сюди. Отже, у той самий день, коли Зевс зачинив Олімп, я вислизнула геть, не сказавши йому про свої наміри, щоб він не зміг мені перешкодити. І прийшла сюди, щоб усе з’ясувати.
— Це була пастка, — припустив Джейсон.
Богиня кивнула.
