— Де він? — Лео підвівся, але голова, здавалось, от-от відвалиться. Вони приземлилися всередині маєтку. На шляху до нього щось трапилось... Були постріли?
— Серйозно, Лео, — сказав Джейсон. — Ти міг травмуватись. Тобі не слід...
Лео насилу піднявся на ноги. А потім побачив уламки. Фестус, певно, впустив великі клітки для канарок, коли пролетів над огорожею, тому що вони відкотились у різних напрямках і лежали там цілковито неушкоджені.
Фестусу так не пощастило.
Дракон розвалився на частини. Його лапи розкидало по галявині. Хвіст висів на огорожі. Основна частина тіла проклала на подвір’ї борозну завширшки в двадцять футів і завдовжки в п’ятдесят, перш ніж розвалитись. А від панцира залишилась обвуглена купка металобрухту, що димилась. Лише шия та голова були якоюсь мірою неушкоджені. Вони лежали на рядку замерзлих кущів троянд, наче на подушці.
— Ні, — схлипнув Лео. Він побіг до голови дракона і погладив його морду. Очі дракона мляво спалахнули. Із вуха витекло мастило.
— Ти не можеш померти, — заблагав Лео. — Я ніколи не лагодив нічого кращого за тебе.
Голова дракона зашуміла шестірнями, наче муркочучи. Джейсон і Пайпер стояли поряд, але Лео не відводив очей від дракона.
Він пригадав, що говорив Гефест: «Ти не винен, Лео. Ніщо не вічне, навіть найкращі машини».
Тато намагався його попередити.
— Це несправедливо, — промовив він.
Дракон клацнув. Протяжний «скрип». Два короткі «клац». Скрип. Скрип. Майже як комбінація... У голові Лео прокинулись старі спогади. Він збагнув, що Фестус намагається щось сказати. Він використовує азбуку Морзе — точнісінько як навчила Лео мама багато років тому. Лео прислухався уважніше, переводячи клацання в літери: просте повідомлення, що повторювалося знову й знову.
— Авжеж, — сказав Лео. — Розумію. Я зроблю це. Обіцяю.
Очі дракона згаснули. Фестус помер.
Лео заплакав. Йому навіть не було ніяково. Друзі стояли з обох боків, погладжували його плечі, говорили щось заспокійливе; але глухий гул у вухах заглушував їхні слова.
Урешті Джейсон вимовив:
— Мені так жаль, старий. Що ти пообіцяв Фестусу?
Лео хлюпнув носом. Він відкрив панель на голові дракона, про всяк випадок, але контрольний диск був потрісканий і спалений. Його неможливо було полагодити.
— Тато щось говорив мені, — сказав Лео. — Будь-що можна використати знову.
— Твій тато говорив з тобою? — запитав Джейсон. — Коли це було?
Лео не відповів. Він працював над шарнірами на шиї дракона, поки не від’єднав голову. Вона важила не менше сотні фунтів, але Лео вдалось утримати її в руках. Він підняв очі на зоряне небо і промовив:
— Забери його назад до бункера, тато. Будь ласка, поки я не зможу використати його знову. Я ніколи ні про що тебе не просив.
Здійнявся вітер, і голова дракона виплила з рук Лео так, наче була невагомою. Вона полетіла в небо і зникла.
Пайпер вражено подивилася на нього.
— Він відповів тобі?
— У мене був сон, — спромігся вимовити Лео. — Потім розповім.
Він знав, що друзі заслуговують на краще пояснення, однак говорити було занадто важко. Він сам почувався, наче зламана машина — наче хтось видалив з нього одну маленьку деталь, і цілим йому вже ніколи не стати. Він зможе рухатись, зможе говорити, зможе жити далі і робити, що робив. Але він завжди буде виведеним з рівноваги і як слід не відкаліброваним.
І все ж, він не міг дозволити собі зламатися повністю. Інакше смерть Фестуса виявиться марною. Він повинен закінчити завдання — заради друзів, заради мами, заради дракона.
Він подивився довкола. У центрі саду сяяв величезний білий будинок. Маєток оточували високі цегляні стіни з прожекторами і камерами, і тільки зараз Лео зрозумів — чи, швидше, відчув, — як добре вони захищені.
— Де ми? — запитав він. — Тобто в якому місті?
— Омаха, Небраска, — сказала Пайпер. — Я побачила вказівний знак, коли ми влетіли. Але я не знаю, що це за маєток. Ми летіли просто за вами, але коли ви почали приземлятися... Лео, присягаюсь, що це виглядало, наче... не знаю...
— Лазери, — сказав Лео. Він підняв один з уламків дракона і кинув його на верхівку огорожі. Із цегляної стіни миттю з’явилась турель, і промінь чистого жару спопелив бронзовий лист.
Джейсон присвиснув.
— Якась захисна система. Як ми взагалі вціліли?
— Фестус, — гірко промовив Лео. — Він прийняв вогонь на себе. Лазери різали його на шматочки, поки він летів, і тому не помітили вас. Я завів його в смертельну пастку.
— Ти не міг знати, — сказала Пайпер. — Він знову врятував нам життя.
— Але що тепер? — промовив Джейсон. — Головні ворота зачинені, і, здається мені, я не зможу винести вас звідси небом так, щоб мене не збили.
Лео поглянув на доріжку до великого білого будинку.
— Оскільки ми не можемо вийти, доведеться нам увійти.
Джейсон би помер разів п’ять на шляху до парадних дверей.
