торговці, найманці, аристократи й навіть жерці. Також нею, хоча б частково, володіють усі мешкаючи вздовж будь-якого шляху. Ви розумієте її завдяки заклинанню, яке розвіється десь через пів року. Цього часу буде вдосталь щоб вивчити мову. На вас також накладене ще одне заклинання для читання. Ось воно буде діяти лише десять діб.
- А чого так мало? - я вже і забула про неприємний голос срібновласки. - Там лише п’ятдесят символів. Вам що, не вистачить часу, щоб їх вивчити? Чи ви,
поки сюди не потрапили взагалі не вміли читати? Тоді це дійсно проблема. Але ви з нею швидко впораєтесь. Старі літери не будуть заважати запам’ятовувати нові. Наступне питання.
Всі дружно похитали головами.
У двері обережно постукали, і не чекаючи дозволу до кімнати увійшов молодий
хлопець із блідо-блакитною шкірою та гострими кінчиками вух.
- Міккі, ти вчасно. Ми вже закінчили. Якщо в вас більше не має питань, то пройдіть
за моїм помічником до канцелярії, де вам видадуть документи та гроші. До побачення.
- До побачення, - попрощалися ми безладним гулом голосів.
***
Нас знову очікував лабіринт із коридорів і сходів, поки не потрапили на перший
поверх, де під потрібними дверима вже стояли двоє хлопців шахрайського вигляду.
- Скільки вас тут вже зібралося! - Сказала кудлата голова вистромившись із-за
дверей. - Можна заходити. Але, поодинці! - й сховалася в кімнаті.
- Я перший! - вигукнув один із “крадіїв”, і не чекаючи, поки ми отямимося вскочив
до кімнати.
Решті залишилося стати в чергу, щоб уникнути безладу. Я виявилась останньою, але
обуреною себе не відчувала - буде час дух перевести та зібратися з думками. Раптом на мої питання дівчина з канцелярії відповість. Шкода, що під руками не було блокнота з ручкою - невеликий пергамент уже списаний з двох сторін, ще й ляпки від чорнил стояли.
- Пропоную нормально познайомитися, - звернувся вухастик до магів, повністю
проігнорував “крадія”. - Мене звати якщо ще не запам’ятали Бран О'Тіллі. Я Крунд.
- Це як? - запитала срібновласка.
- Сам не знаю. Мене запитали: "Ваша раса?" Я відповів, перше що прийшло до
думки, - хлопець при цьому так широко посміхнувся, що стало видно його гострі ікла.
- Я Конн Феттер. Шимор. Також відповів перше, що прийшло до голови. - Я Аірель Ойсін. Ельфійка. Місячна, - представилася срібновласка. - Юлісія Вілл. Також ельфійка, але вже сонячна.
- Ренна Ханг. Демониця, - додала дівчина з чорним волоссям і перекинутим через
руку хвостом з пензликом на кінці.
- А я Ліона Тіен. Вампірша, - представилася шатенка з червоними очима. - Я Ятаар Ольше, - тільки й встигла назвати своє ім’я, як до нас підійшла наступна
партія потраплянців.
Ці були з ніг до голови обвішана зброєю та більш товариськими. Розібравшись з
чергою: “воїни” почали розмову на тему: “Що трапилося?” та “Що робити далі?”. Цей перепочинок дав мені можливість ретельно вивчити інших й зрозуміти, що мене бентежить. Ні, не те що деякі тикали пальцем у повітря, намагаючись щось знайти там. Ні це.
Речі!
Сумки, заплічні мішки - вони були у всіх окрім мене. Спочатку хотіла обуритися,
яка несправедливість, але вчасно згадала. Браслет-артефакт, сховище. Ось де було все моє майно. І щоб переконатися в цьому, я обережно задерла рукав куртки. Артефакт на місці. Заспокоївшись, знову почала прислухатися до розмови.
- Коли все закінчиться, ми підемо разом шукати заїзний двір, який назвав Ланг, -
сказав Конн, звернувшись до магів.
Це було розумно - триматися разом, хоча б поки не освоїмося в новому світі, з
новим життям.
Першим з чаклунів до канцелярії зайшов Бран, потім Конн та дівчата. В проміжку
підійшла ще одна дівчина, з музичним інструментом, схожим на лютню.
Здавалося, черга тягнеться нескінченно довго. Коли дійшло до мене я вже добре
зголодніла. За цей час компанія магів, повністю ігноруючи мене, встигла добре здружитися. Хлопці вилися навколо дівчат, наче самці в шлюбний період. Навіть їхній запах змінився. Ну, і грець з ними - я ніколи не була центром чоловічої уваги, якось переживу. Та й не потрібен мені їхній одяг. На відміну від напівоголених дівчат, на мені були вовняні штани, сорочка, туніка, замшева куртка підбита коротким хутром до середини стегна. Ще шкіряні черевики з товстою підошвою.
- Наступній, - оголосила Ренна, виходячи з канцелярії. Я не стала чекати повторного запрошення, впевнено увійшла до кабінету. Невелика кімната, поділена навпіл високим столом, була б такою ж яскравою, як
головний зал, коли не безлад на столах, забиті шафи та пил у повітрі. Все це складало відчуття занедбалості.
- Ваше ім'я? - запитала дівчина не визначеної раси. Вуха довгі, шкіра жовта. Її
спроби укласти навіть на вигляд жорстке, чорне волосся не дали успіху, воно стирчало в різні напрямки.
- Ятаар Лій-Фо Ольше, - назвала я своє повне ім’я.