Неприємна думка прохромила мене: а може, вона п’є? Багато. Потайки. Що в цьому неможливого? Моя дружина роками була потайною п’яницею — фактично ще до того, як я з нею одружився, — а минуле прагне гармонії. Легко було б від цього відмахнутись, сказати собі, що міз Еллі щось би вже запідозрила, але п’яниці бувають вельми тямущими в хитрощах. Подеколи минає багато років, перш ніж людям розвиднюється. Якщо Сейді вчасно з’являється на роботу, Еллі може й не помічати, що в неї червоні очі, а віддих густо відгонить м’ятою.
Думка ця ймовірно була анекдотичною. Всі мої припущення базувались тільки на підозрах, які лише доводили, що Сейді мені й досі небайдужа.
Я лежав навзнак у ліжку, дивлячись в стелю. У вітальні клектав нафтовий камін — чергова холодна ніч.
Дівчину, золотий годинник і все таке інше. Авжеж, Еле, я про це пам’ятаю.
І фактично не одну, як на те, тож я довго ще не міг заснути.
Наступного понеділка, коли я вже звично вкотре проїжджав повз будинок № 214 на Західній Нілі-стрит в Далласі, я помітив там припаркований на під’їзній алеї довгий сірий катафалк. Дві гладкі леді стояли на ґанку, дивилися, як пара чоловіків у темних костюмах, засовують ззаду в катафалк ноші. На ношах лежало тіло, накрите простирадлом. З хибкого на вигляд балкона над ґанком на це також дивилася молода пара, яка займала верхню квартиру. Їхня найменша дитина спала на руках у матері.
Візок з попільничкою на поручні осиротіло стояв під тим деревом, де його старий пасажир проводив влітку більшість своїх днів.
Я зупинився і стояв поряд з машиною, допоки катафалк не поїхав. А тоді (хоча й розумів, що зараз це, скажімо так, доволі безтактно) перейшов вулицю і наблизився по доріжці до ґанку. Біля підніжжя сходів я торкнувся краєчка свого капелюха.
— Леді, я співчуваю вам у вашій втраті.
Старша з них — дружина, котра, як я здогадався, тепер стала вдовою, — сказала:
— Ви з’являлися тут раніше.
— Він вас бачив, — не звинувачуючи, просто констатуючи факт.
— Я шукав собі квартиру в цьому кварталі. Ви залишатиметеся в цій?
— Ні, — відповіла молодша. — Він мав якусь
— Він говорив, що ви привид, — сказала мені вдовиця. — Він говорив, що бачить крізь вас наскрізь. Свіссно, він був божевільний, як сортирна миша. Останні три роки, після того як його розбив інсульт і йому приладнали той мішечок для сечі. Я з Айдою вертаємось назад до Оклахоми.
— Чого вам тре’а? — спитала молодша. — Нам тре’а знайти й відвезти йому костюм туди, у похоронну контору.
— Я хотів би дізнатися номер вашого хазяїна, — сказав я.
Очі вдовиці сяйнули.
— С’іільки це коштуватиме вам, містере?
— Я дам вам його безплатно! — гукнула молода жінка з балкона на другому поверсі.
Осиротіла дочка підняла голову і наказала їй заткнути її йобаний рот. Це було в Далласі. Не гірше, як в Деррі.
Сусідська привітність.
Джордж де Мореншильд здійснив свою величну появу пополудні п’ятнадцятого вересня, в похмуру дощову неділю. Прибув він за кермом «Кадилака» кольору кави, який ніби ось щойно виїхав з пісні Чака Беррі[527]. Разом з ним приїхав чоловік, котрого я вже знав, Джордж Бухе, та інший, невідомий мені — худий, як тріска, парубок з пушком білявого волосся на голові й прямою, як шомпол, спиною того, хто довгенько був прослужив у війську і досі тому радий. Де Мореншильд підійшов до заду машини й відкрив багажник. Я кинувся по дистанційний мікрофон.
Повернувшись на місце зі своїм апаратом, я побачив під пахвою в Бухе складений дитячий манеж і військового з повними руками іграшок. Попереду цих двох де Мореншильд з порожніми руками сходив на ґанок, високо тримаючи голову, з випнутими вперед грудьми. Був він високим, міцної будови. Мав сивіюче волосся, косо зачесане назад від його широкого лоба в той спосіб, який оголошував — принаймні мені —
Я підключив магнітофон, одяг навушники і націлив миску з мікрофоном на протилежний бік вулиці.
Марини ніде не було видно. Лі сидів на дивані, читав якусь товсту книжку в паперовій обкладинці при світлі лампи на бюро. Почувши кроки на ґанку, він підняв нахмурено голову і пожбурив книжку на кавовий столик.
