Ilea walked beside the gallery’s wooden railing, taking in the incredible architectural wonder, now forgotten and rotting away. Tables as well as chairs and benches lined the floor of the hall, metal cutlery and plates still remaining on them.
Ілея пройшла повз дерев'яні перила галереї, милуючись неймовірним архітектурним дивом, яке тепер забуте і гниє. На підлозі в залі стояли столи, стільці та лавки, на них все ще залишалися металеві столові прилади та тарілки.
A dining hall? What happened to this place?
Їдальня? Що сталося з цим місцем?
There were no skeletons, no signs of a fight, nor zombies or demons walking around.
Там не було ні скелетів, ні слідів бійки, ні зомбі, ні демонів.
Did they just abandon it?
Невже вони просто відмовилися від неї?
Her reverie turned into apprehension when she reached the end of the gallery and saw the massive double doors leading out of the cathedral into the ancient town. The doors were cast in metal, inlaid lines of silver depicting an intricate rose.
Її мрійливість перетворилася на побоювання, коли вона дійшла до кінця галереї і побачила масивні подвійні двері, що вели з собору до стародавнього міста. Двері були відлиті з металу, інкрустовані срібними лініями із зображенням хитромудрої троянди.
It wasn’t the door that had piqued her caution, though, but what sat before it – a tall figure in a wooden chair, one of its legs resting on the other and a book in hand. Their back was toward Ilea, and a hood prevented her from seeing any of the figure’s features.
Однак її насторожили не двері, а те, що стояло перед ними – висока постать на дерев'яному стільці, одна ніжка якого спиралася на другу, і книга в руці. Вони стояли спиною до Ілеї, і капюшон не дозволяв їй розгледіти будь-яку рису фігури.
Ilea had tried to be quiet, but she didn’t have any stealth skills, so she was surprised that the being hadn’t seen her yet.
Ілея намагалася мовчати, але у неї не було ніяких навичок скритності, тому вона була здивована, що істота ще не бачила її.
Or it’s chosen not to react. Wait, is this guy still alive?
Або він вирішив не реагувати. Стривайте, цей хлопець ще живий?
Her options were sneaking up and attacking, identifying them from closer up and going from there, or speaking up from a greater distance. Identifying them would serve nothing as her approach likely wouldn’t change, and she wouldn’t attack them without knowing more, so the last option seemed the sanest one and would allow for the highest chance of getting away, should it become necessary.
Її варіанти полягали в тому, щоб підкрадатися і атакувати, визначати їх зблизька і йти звідти, або говорити з більшої відстані. Ідентифікація їх нічого не допоможе, оскільки її підхід, швидше за все, не зміниться, і вона не нападе на них, не знаючи більше, тому останній варіант здавався найрозумнішим і давав би найвищі шанси втекти, якщо це стане необхідним.
Ilea spread her wings and flew over the wooden railing, down toward the stone floor, where she landed with almost no noise. Checking for openings in the walls and orienting herself so she knew where the exits were in the cave outside, she stepped forward.
Ілея розправила крила і полетіла через дерев'яні поруччя вниз до кам'яної підлоги, де майже без шуму приземлилася. Перевіривши, чи немає отворів у стінах, і зорієнтувавшись, щоб знати, де знаходяться виходи в печері назовні, вона ступила вперед.
“Greetings, traveler.”
— Вітаю тебе, мандрівнику.
TWENTY-NINE
ДВАДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТЬ
Roses
Троянди
She saw its head move back a little. At least she knew it wasn’t dead.
Вона побачила, що його голова трохи відсунулася назад. Принаймні вона знала, що він не мертвий.
“How unexpected. A tracker of some sort, I surmise?” a deep voice said. The man touched his book and turned the page.
"Як несподівано. Якийсь трекер, я припускаю?» — сказав глибокий голос. Чоловік доторкнувся до своєї книги і перегорнув сторінку.
Ilea wanted to get closer, but something told her the man was dangerous. Instead, she kept her distance.
Ілея хотіла підійти ближче, але щось підказувало їй, що чоловік небезпечний. Натомість вона тримала дистанцію.
“Found a fire, followed the trail.” She paused. “Beautiful place. Is it yours?”
«Знайшов багаття, пішов по сліду». Вона зробила паузу. "Гарне місце. Вона твоя?»
A hearty chuckle reverberated through the hall. “No. I do not claim possession of this ruin.”
Сердечний сміх пролунав у залі. — Ні. Я не претендую на володіння цією руїною».
“What are you here for then?” Ilea asked, seeing a strand of red hair when he turned a little more toward her.
— Чого ж ти тут? — запитала Ілея, побачивши пасмо рудого волосся, коли він ще трохи повернувся до неї.
The man got up, dusted off his insanely intricate robe, then patted the book. “Just the attendance list…” he murmured, then shook his head. “I’m a historian,” he said and turned, dark gray eyes finding hers.
