Spreading her ashen wings, she floated over a vast chasm to reach the settlement’s highest tower. Looking down and seeing an unending void staring back at her made her shiver. She had no idea what lurked beyond that abyss. Part of her was scared, but she wanted to go down and find out what was hiding there, wanted to see what kind of monsters there were and how they would fight.
Розправивши свої попелясті крила, вона попливла над величезною прірвою, щоб дістатися до найвищої вежі поселення. Коли вона подивилася вниз і побачила нескінченну порожнечу, що дивилася на неї, вона здригнулася. Вона й гадки не мала, що ховається за тією прірвою. Частково їй було страшно, але вона хотіла спуститися вниз і дізнатися, що там ховається, хотіла подивитися, що це за монстри і як вони будуть битися.
She smiled, feeling her magic flow through her, the power she had gotten.
Вона посміхнулася, відчуваючи, як її магія протікає крізь неї, сила, яку вона отримала.
Their attack on the Birmingales, on Arthur, some of it had felt exhilarating. She wouldn’t deny that. At the same time, though, it had all been too complicated, too much to consider. Repercussions, politics, feelings of justice and revenge – it was all so overwhelming. No matter what, in the end, nobody had really won.
Їхній напад на бірмінгалів, на Артура, деякі з них були хвилюючими. Вона б цього не заперечувала. Але в той же час все це було занадто складно, занадто багато, щоб розглядати. Наслідки, політика, почуття справедливості та помсти – все це було настільки приголомшливим. Незважаючи ні на що, врешті-решт ніхто не виграв по-справжньому.
Here, out in the wilderness, it felt different. It felt as if she could let loose, could explore what her magic could do. There were no ethical questions here. Just the next fight.
Тут, у пустелі, я відчував себе по-іншому. Здавалося, що вона може розслабитися, дослідити, на що здатна її магія. Тут не виникало етичних питань. Якраз наступний бій.
She flew down and landed on the rooftop of a cathedral, its red clay faded and in disrepair. Moving past one of the merlons, she jumped down onto the square below, not quite angled right but solid enough to remain standing.
Вона злетіла вниз і приземлилася на дах собору, його червона глина вицвіла і перебувала в аварійному стані. Пройшовши повз одного з мерлонів, вона стрибнула вниз на квадрат внизу, не зовсім під кутом праворуч, але досить міцний, щоб залишитися стояти.
At the end of the terrace lay a broad gate leading into the cathedral’s upper floor. The intricate design of its architecture reminded her a little of Salia, with towers with pointed tops and several distinct sections reaching up toward the sunlight above.
В кінці тераси лежали широкі ворота, що вели на верхній поверх собору. Складний дизайн його архітектури трохи нагадав їй Салію, з вежами з загостреними верхівками та кількома чіткими секціями, що тягнуться до сонячного світла вгорі.
Railings, some damaged and bent, held onto the edges of the terrace, metal weaved into the shape of roses to create a mesh. Walking to the edge of the terrace, she found silver thorns had been placed on the outside of the railings.
Перила, деякі пошкоджені та погнуті, трималися за краї тераси, метал вплітався у форму троянд, щоб створити сітку. Підійшовши до краю тераси, вона побачила, що на зовнішній стороні перил були постелені срібні колючки.
Flaunting their wealth. Didn’t work out in the end, now did it? She was quite aware of her own pompous house, but at least she hadn’t added roses to her balcony railings. Maybe I should…
Хизуючись своїм багатством. Не вийшло в результаті, тепер зробило? Вона добре знала про свій власний помпезний будинок, але принаймні не додала троянд до своїх балконних перил. Може, треба...
The door leading inside the cathedral was hanging by a single hinge, its heavy wooden frame a shade of its assumed former self. The color it had once had was long gone, and the wood was rotting, the interwoven metal lines the only indication of its ancient splendor.
Двері, що вели всередину собору, висіли на одній петлі, а його важка дерев'яна рама нагадувала його колишнє «я». Колір, який він колись мав, давно зник, а деревина гнила, переплетені металеві лінії були єдиною ознакою її стародавньої пишноти.
Ilea moved inside and found herself on the balcony overlooking the massive nave. Its windows were now all missing their glass, the weak sunlight falling into the building through the empty metal frames, its brilliance reflecting on the silver woven into the construction.
Ілея зайшла всередину і опинилася на балконі з видом на масивний неф. У всіх його вікнах тепер не було скла, слабке сонячне світло проникало в будівлю крізь порожні металеві рами, його блиск відбивався на сріблі, вплетеному в конструкцію.
