She ignored the rest of the messages but noted that both her classes had leveled by one. She put her new stat points into Wisdom as she knew she would likely need to do a lot of healing when she reached the others.
Решту повідомлень вона проігнорувала, але зазначила, що обидва її класи вирівнялися на один. Вона внесла свої нові очки характеристик у Мудрість, оскільки знала, що їй, ймовірно, доведеться багато зцілювати, коли вона досягне інших.
The group ran back to the dungeon entrance, Ilea at the front. Thanks to her sphere, she noticed Jeremy glance at Rin, and both were smiling at each other.
Група побігла назад до входу в підземелля, Ілея попереду. Завдяки своїй сфері вона помітила, що Джеремі глянув на Рін, і обидва посміхалися один одному.
The last stretch of the way was littered with destroyed guardians and even another crater that had obviously been created by a defeated Centurion. Some corpses of adventurers were strewn about as well, but it didn’t deter the group as they ran faster, driven by hope.
Останній відрізок шляху був усіяний знищеними вартовими і навіть ще одним кратером, який, очевидно, був створений переможеним Центуріоном. Також було розкидано кілька трупів шукачів пригод, але це не зупинило групу, оскільки вони бігли швидше, керовані надією.
Suddenly, Ilea stopped and turned around. The rest of the group continued running, but Rin slowed down and shouted to Ilea.
Раптом Ілея зупинилася і обернулася. Решта групи продовжувала бігти, але Рін сповільнила хід і крикнула Ілеї.
“Lilith, we have to go! Come on!!”
— Ліліт, треба йти! Ходімо!!»
Ilea looked at the empty street with clenched fists, slowly raising them to remove her helmet. It vanished in her hands.
Ілея дивилася на порожню вулицю зі стиснутими кулаками, повільно піднімаючи їх, щоб зняти шолом. Він зник у її руках.
The street was lit up by the same eerie green light that characterized this dungeon, illuminating the destroyed guardians of this ancient place.
Вулиця освітлювалася тим самим моторошним зеленим світлом, яке характеризувало це підземелля, висвітлюючи зруйнованих охоронців цього стародавнього місця.
“There will always be a drake,” Ilea said quietly before she turned around.
— Селезень завжди буде, — тихо сказала Ілея, перш ніж обернутися.
And for this one too, I shall be back…
І за цим я теж повернуся...
SIXTY-TWO
ШІСТДЕСЯТ ДВА
Survivors
Вижили
“Will they follow us outside the dungeon?” one of the mages shouted as they ran through the caves, arcane magic lighting the way.
«Вони підуть за нами за межі підземелля?» — вигукнув один із магів, коли вони бігли печерами, таємнича магія освітлювала шлях.
“They shouldn’t!” the scout shouted from further back.
«Не повинні!» — крикнув розвідник здалеку.
Ilea was running at the rear, sometimes looking behind her to see if anything was following them. The doors were too small for the Praetorians to follow immediately, but she was sure they could break through in time.
Ілея бігла позаду, іноді озираючись позаду, щоб побачити, чи не йде щось за ними. Двері були занадто малі, щоб преторіанці могли негайно піти за ними, але вона була впевнена, що вони зможуть вчасно прорватися.
“It would be highly unusual…” the arcane mage said, “…but we don’t know much about the Taleen machines, especially the Praetorians…”
«Це було б дуже незвично...» Таємничий маг сказав: «... але ми мало знаємо про талінські машини, особливо про преторіанців...»
He kept on talking as they ran. Twenty minutes later, they reached the rendezvous location deep in the caverns below Karth. They were greeted by torches and shouts, the stalactites and natural rock formations quite a welcome sight to Ilea after the monotonous designs of dwarven homes and streets.
Він продовжував говорити, коли вони бігли. Через двадцять хвилин вони дісталися до місця рандеву глибоко в печерах під Картом. Їх зустрічали смолоскипами та вигуками, сталактити та природні скелі були досить бажаним видовищем для Ілеї після одноманітних конструкцій гномських будинків та вулиць.
“We have more survivors!” a warrior shouted, beckoning the group over. Ilea jogged up to the camp after everyone else and looked around.
«У нас є ще ті, хто вижив!» — вигукнув воїн, манячи групу. Ілея підтюпцем підбігла до табору слідом за всіма і озирнулася.
A pitiful fire was sputtering its last breath, barely illuminating the dark caves and downtrodden faces. Some of them looked up to check who had joined them, while others seemed preoccupied with other things, be it grief, fear, or anger. Ilea noticed that some of the adventurers didn’t seem as fazed as others. In fact, those wrestling with emotions were relatively few. Most of the survivors were getting on with practical matters like getting some sleep, sharpening weapons, or meditating to restore mana. It seemed a little callous at first, but Ilea assumed they were all somewhat used to the fatal outcome of a failed expedition.
